
Мольєр (Жан-Батист Поклен) (1622-1673) — французький комедіограф XVII століття, творець класичної комедії, за професією актор і директор театру, більш відомого як трупа Мольєра. Біографія на українській мові Жана-Батиста Поклена наведена в цій статті. Біографія Мольєра коротко Париж, 15 січня 1622. У сім’ї Жана Поклена, багатого буржуа, потомственого декоратора, народився син, Жан-Батист. Мати померла, коли хлопчикові було 10 років. Батько хотів, щоб син став продовжувачем його справи і забезпечив спадкоємцю непогану освіту. Жан-Батист закінчив єзуїтський коледж, витримав іспит на звання ліценціата прав в Орлеані. Але чудові перспективи не приваблювали юнака, він марив театром. У червні 1643, коли йому вже виповнився 21 рік, Жан-Батист Поклен покинув сім’ю і відкрив «Блискучий театр» в Парижі. Цей проект проіснував всього два роки і потерпів фінансовий крах. Залишилися лише борги, які Жану-Батісту платити було нічим. З цієї причини йому довелося навіть провести деякий час у в’язниці. Після цієї історії батько прокляв свого сина, заборонив ганьбити прізвище. У той час акторська професія вважалася найнижчою і називалася не інакше як презирливим «комедіант». Саме з цим пов’язують появу псевдоніма Мольєр. Жан-Батист віддав перевагу відректися від фамільного імені, адже він не уявляв свого життя без театру. Мольєр зайнявся улюбленою справою, організувавши мандрівну трупу, з якою подорожував з одного міста в інше. Репертуар був невеликий, тому він сам взявся за перо. Починав з написання одноактних п’єс. Так з’явилися «Літаючий доктор», «Ветреник», «Ревнощі Барбуйе» (це ті, які дійшли до нас, а були й інші). Поступово популярність трупи Мольєра росла, стали виступати у великих містах. Одного разу, в Лангедоке Мольєр зустрівся зі шкільним товаришем принцом Конті, який порекомендував його брату короля. І ось Жан-Батист Мольєр разом зі своїми акторами отримав можливість грати в театрі при дворі, в Луврі. Останні півтора десятиліття життя Мольєра (1658 — 1673) були найпродуктивнішою в плані драматургії.
В цей час були створені шедеври, як «Смішні модниці», «Уявний рогоносець», «Міщанин шляхтич», «Дон Жуан, або Кам’яний гість», «Тартюф», «Мізантроп», «Уявний хворий». Його п’єси нещадно висміюють пороки людей: жадібність, лицемірство, святенництво. Постановка при дворі комедії «Тартюф» завдала серйозний удар по католицькій церкві. У п’єсі Мольєр показав злочинність церковної влади, брехливість її моралі. Звичайно, п’єса була заборонена, і Мольєр для її порятунку «зняв» з головного героя його духовний сан, зробив його звичайним святенником і ханжею. Заборонялися до постановки та інші п’єси — так діяла критика драматурга. Одного разу навіть був закритий його театр, і цілих три місяці актори чекали можливості знову грати, хоча весь цей час навіть не отримували грошей. Сам Мольєр був людиною далеко не бідною, отримував щорічну пенсію в 1500 ліврів від короля. Але до грошей ставився легко, з задоволенням витрачав їх. Витрачав не тільки на себе, допомагав нужденним, відгукувалися про нього, як про людину добру, великодушну. Особисте життя Жана-Батіста Мольєра склалося не дуже щасливо. Одружився він в сорокарічному віці, молода дружина Арманда Бежар обманювала його. Не склалася і дружба його з Жаном Расином. Після прем’єри в театрі Мольєра п’єси Расіна «Олександр Великий», вона була передана для постановки інший трупі. Мольєр сприйняв це як зраду Помер Жан-Батист Мольєр 17 лютого 1673 році після спектаклю «Уявний хворий», в якій грав головну роль. Незважаючи на те, що відчував себе погано, спектакль скасовувати не став. Догравши роль до кінця, піти з театру сам вже не міг і помер через кілька годин. В той час акторів заборонялося ховати на кладовищах, але завдяки королю, Мольєр все ж був похований, але вночі і в тій частині цвинтаря, де хоронили самовбивць. У 1792 році його останки були перенесені в музей французьких пам’ятників, а в 1817 перепоховані на кладовищі Пер Лашез, в Парижі.
Джон Роналд Руел Толкін народився 3 січня 1891 року в одній з найекзотичніших країн світу — південноафриканській Помаранчевій республіці. його батько керував відділенням Африканського банку, і родина вимушена була жити далеко від Англії. Чотирирічним Джон із братом і матір’ю поїхав відвідати родичів у Великій Британії. Але до Африки так і не повернувся — 15 лютого 1896 року надійшла телеграма про раптову смерть батька. Для родини почалася боротьба за виживання. Першим учителем Джона була його мама. Саме вона навчила його, шестирічного, латини. Проте хлопчика цікавили не лише різноманітні значення слів, а й їхнє звучання і форма. 1904 року біда знову постукала у двері Толкінів — померла мати. Про братів піклувався католицький священик Морган, який виявився гарним опікуном. Він не лише ощадливо витрачає кошти, що успадкували хлопчики від батьків, а й часто-густо витрачав на вихованців власні гроші, яких теж було не надто багато. Шістнадцятирічним Толкін познайомився з чарівною дівчиною Едіт Братт, своїм першим і єдиним коханням. їхні стосунки опікунові не сподобалися, бо відволікали Джона від навчання. Тож отець Морган заборонив Рональдові як неповнолітньому навіть листуватися з Едіт. Така жорстокість була виправданою. Єдиною можливістю для Рональда навчатися в Оксфордському університеті було скласти іспити й здобути стипендію, яку надавали лише тим, кому не виповнилося дев’ятнадцяти років. І юнак досяг цієї мети. Але щойно настало повноліття, він негайно написав Едіт листа, у якому запропонував їй руку і серце. А через три роки, з благословення отця Моргана, молоді люди побралися і, як у справжній казці, жили довго і щасливо. Однак важко бути щасливим, коли йде війна. Через кілька місяців після весілля Толкін потрапив у її найпекельніше місце — взяв участь у наступі англо-французьких військ на річці Соммі у Франції. Лише за один день у цій бійні полягло шістдесят тисяч англійців… Толкіну пощастило вижити й пройти через інше випробування — страшну хворобу. Він довго змагався зі смертю. Можливо, саме тоді Толкін замислився про жахливі наслідки війни, розв’язаної з метою володіти світом.

Школярем Віктор багато читав, писав вірші, дописував у стіннівки, надсилав інформації до райгазети «Срібнянщина». По закінченні середньої школи вступив до Київського університету на факультет журналістики. Здобувши диплом з відзнакою, почав працювати редактором у дитячому видавництві «Веселка». Після кілька років завідував відділом літератури в журналі «Барвінок», потім був літконсультантом і відповідальним секретарем комісії Спілки письменників України по роботі з молодими авторами.
Талант Вiктора Кави високо вшановано: вiн лауреат лiтературноi премii iменi Лесi Украiнки.
Письменник відомий своїми творами й за межами України. «Осінню стежку» видано в Москві, Латвії, Азербайджані, Узбекистані. Збірку оповідань «Жита за хатою» — в Білорусі, «Червону вулицю» — в Росії, Латвії, Литві, «Вибране» — в Латвії. Оповідання друкувалися англійською, німецькою, румунською, болгарською мовами.
За свою багаторічну і плідну працю на ниві української дитячої літератури Віктор Кава був нагороджений медаллю ім. А. С. Макаренка, орденом «Знак Пошани», медаллю «За доблесний труд». У 1985 році йому було присуджено Республіканську літературну премію ім. Лесі Українки. А ще письменник був нагороджений медалями та грамотою Президії Верховної Ради України.
Василь Ярмуш народився 15 вересня 1940 року в селі Острові Тернопільського району Тернопільської області (тоді Українська РСР) у селянській родині. Рано втратив батька. Навчався в Острівській семирічці, потім у Тернопільській середній школі № 8. Закінчивши школу, працював комбайнером у колгоспі, помічником машиніста екскаватора в Тернопільському кар’єроуправлінні.
У цей час почав друкуватися у районній газеті в Микулинцях. У 1954—1960 роках служив у армії на Крайній Півночі. Під час служби в грудні 1959 року Василя та його трьох товаришів понесло на крижині у Баренцове море. Врятував вертоліт, але сильне переохолодження організму не минуло безслідно.
Після служби в армії працював на цукровому заводі «Поділля», а згодом — завідувачем клубу в рідному селі. Закінчив заочне відділення факультету журналістики Львівського університету. Працював позаштатним кореспондентом обласної молодіжної газети «Ровесник», друкував свої твори тут і на сторінках «Вільного життя» та інших видань.
У 1960-х роках зазнав переслідувань органів КДБ за прогресивні погляди. Підтримував щиру дружбу з письменницею Іванною Блажкевич, листувався з нею і присвятив їй кілька віршів.
21 вересня 1976 року Ярмуш пішов із життя.
Ярмуш Василь. Кіт Мацько / В. Ярмуш ; іл. В. Яриніч. – Тернопіль : Навчальна книга-Богдан, 2018.- 18с.
Publishing House, 2019. — 13c. : ill.
Яр, Руслан.
Код мови. Розмови до Бога [Текст] / Р. Яр ; худож. Б. Ольшанський. — Київ : ФОП Стебеляк О. М., 2020. — 270 с. : іл. — В оформ. обкл. використані худож. твори: “Пісня бандуриста” В. Шаталіна, “Сінокіс” М. Пимоненка, “Переселення запорізьких козаків на Кубань” Г. Квашури. – ISBN 978-966-1635-70-7.
Мова – це надзвичайно складний механізм поєднання букв у слова і слів у вислови з подальшою трансформацією у тексти. Але в основі все одно, залишаються окремі букви та їх найпростіші поєднання. Сучасній людині, яка живе в матеріалізованому світі важко зрозуміти ЇХ значення, оскільки вони несуть не явище, а сутність.
Але, зрозумівши їх, поряд з нею відкривається інший, енергетичний, духовний світ як вищий рівень свідомості і гармонії в собі, в суспільстві, у просторі.Янченко, В. А. Небесний вогонь: цикл поезій: т.1. / Віра Янченко; худ. А. Косупа. – К.: Компьютерпрес, 2010. – 440 с.: портр.
Провідним завданням поезії Віри Янченко є відповісти на запитання про мету існування на Землі та в усебутті людини загалом та власну ціль, що означає осягати безмежний внутрішній світ втіленого духа.
Віра Янченко знана читачам як автор двох видань чарівних повістей-казок, що вийшли друком у 2006 – 2009 роках. Тепер у прихильників художнього слова є змога ознайомитися з її поезією. Віра Янченко почала складати вірші, навчаючись у старших класах середньої школи. Проте зараз подаються поезії, створені нею з 1996 року та об’єднані у цикли. їхня ідейна система передує, перегукується або є відлунням казок, які писалися в одному часі з віршами.
Письменниця не намагається відмежуватися від так званого ліричного героя, бо вважає його образним відображенням власної душі, її постійних духовних пошуків. Адже пізнати себе – це осягнути безмежний внутрішній світ свого «я». Наскрізне завдання поезії Віри Янченко є таким же, як і в її казках: віднайти відповіді на запитання про мету існування людини на Землі та в усебутті.
У першому томі цього видання подаються вірші, створені Вірою Янченко в 1996 – 1999 роках.
Янченко, В. А. Зоряні хорали: цикл поезій: т.2. / Віра Янченко; худ. А. Косупа. – К.: Компьютерпрес, 2010. – 559 с.
У другому томі «Поезій» Віра Янченко продовжує осмислювати провідне питання своєї творчості: що являє собою особистісний дух як жива людська істота на Землі та безтілесна сутність – у безмежних вселенських просторах. Ось дві думки щодо цього: «Душа збагнула – безміри у ній»; «Мета у духів щонайвища: буття вдихати в попелища».
Янченко, Віра.
Золотожар [Текст] : цикли поезії. Т.3 / В.А. Янченко ; худож.оформ. А. Косупи. — Київ : Дія ЛТД, 2013. — 510с. : іл.
І в третьому томі “Поезій” Віри Янченко людська душа, як і в попередніх двох, постає у віршованих щоденникових записах одночасно сповна відкритою перед світом, ба навіть беззахисно, і безстрашно спрямованою у власну вселенну, де зберігаються її скарби, нагромаджені в пору існування в земному тілі.
Безсмертне буття \як глибоко утаємничений, невтолимо принадний та довершено прекрасний прояв Творця\ було й зостається назавжди в осерді вражень, почуттів і думок письменниці, котрі вона заводить у порівняно короткі віршовані форми з виразними висновками про безвічне привілля та себе в ньому: “Літа щникають, відстані, загати. В усьому-ти. Усесвіт-у тобі”.
Янченко, В. А. Нитка долі: повісті-казки: т.4. / Віра Янченко; худ. А. Косупа; передм. В. Задорожний. – К.: Компьютерпрес, 2011. – 487 с.
Повісті-казки Віри Янченко, представлені в 4 томі, будуть насправді цікавими лише для тих читачів, що певною мірою поділяють світогляд авторки, її думки про вселенське покликання людини як самоусвідомленої сутності, котра відкриває мету свого проявленого існування на Землі та починає виконувати її.
Саме отакий стан душі повністю змінює планетне буття казкових персонажів, поступово піднімаючи їх над тваринними інстинктами та обертаючи в пломенистих всемогутніх духів — помічників Творця при налаштуванні Ним світу згідно з непорушними законами гармонії.
У четвертій книжці об єднано 8 казок, написаних, як і попередні повісті, ритмічною прозою, що з першого рядка природно викликає в душі відчуття винятковості подій та героїв, котрі постануть на безмежних білих крилах і цього видання. Якраз вони, крила, принесли в художньо-філософський простір чарівних оповідей образи Арістотеля і Сенеки, Лукреція Кара й Спінози, Бетховена та Сен-Санса…
Янченко, В. А. Радар, або сонцепоклонники: роман-казка: т.5. ч.1 / Віра Янченко; худ. А. Косупа. — К.: Дія, 2012. — 376 с.: іл.
На титульній сторінці нового твору Віри Янченко зазначено його жанр — роман-казка. Проте можна додати й такі прикладки: літопис, розмова, міркування, котрі в даному разі теж будуть доречними. Це пояснюється тим, що головними дійовими особами твору постають двоє немолодих людей — художник Богодар і письменниця Милорада. Поважний вік подружньої пари, мистецьке обдарування, творчість постійно спонукають чоловіка й жінку до роздумів як про власне земне побутування, так і про життя загалом.
Початком опису подій у романі постає 2001 рік. Надалі розповідь продовжується аж до нинішнього часу. «Художній звіт» про попередні дванадцять місяців здійснюється перевагом на початку наступного року, що зумовлює й відповідну побудову твору: в одному розділі змальовується один рік. Чимало радості й тривоги зазнало подружжя за останнє десятиліття, та ще більше було передумано й переговорено.
Обсяг тем їхніх бесід можна зміряти відстанню «від квіток — до зірок», де провідним виступає таке завдання: усвідомити місце людини в коловороті планетарного та вселенського існування. Лише на деякі зі своїх світоглядних запитань митці знайшли відповіді. Одначе більшість проблем зосталися для них утаємниченими, зокрема, яке майбутнє очікує Україну в близькому й далекому часі.
Янченко, В. А. Радар, або сонцепоклонники: роман-казка: Т. 6. Ч.2. / Віра Янченко; худ. А. Косупа. – К.: ДІЯ, 2013. — 360 с.: іл.
У другій частині роману-казки Віри Янченко «Радар, або сонцепоклонники» ведеться розповідь про перебіг життя його основних персонажів од 2008-го року до 2012-го включно.
Богодар і Милорада й надалі осмислюють буття «від квіток — до зірок», як завважено було і в першій частині твору. Одначе їхня спільна земна дорога обірвалася в жовтні 2010-го року… Її своєрідне продовження подається в розділі «Володар час». Події в ньому відбуваються майже за дві сотні років після нинішньої доби, проте зображуються в картинах XIX ст.
Навчався Андрій Юркевич у Тернопільській школі № 13, брав участь в усіх можливих змаганнях, конкурсах, квестах, КВН-ах. Працював у фірмі «Максимум» (Тернопіль).
Андрій Юркевич — боєць спортивного клубу «Характерник» (м. Тернопіль), громадський активіст, активний учасник подій на Майдані, зокрема під час протистояння 18—20 лютого 2014 року.
Після початку війни на сході України вступив до батальйону «Айдар» і в його складі брав участь у звільненні Луганщини, вів щоденник учасника війни у соціальній мережі.
Юркевич, А. М. Моя революція. Спогади / Андрій Юркевич. – Тернопіль: Вектор, 2015. – 40 с.
Шумбарець, Л. Коли це буває? – Тернопіль : Zaza print, 2011.
Шумбарець, Л. Котячі пригоди – Тернопіль : Zaza print, 2011.
Шумбарець, Л. Пригоди в бабусиному селі – Тернопіль , 2015.
Шумбарець, Л. Мої казкові друзі: вірші для дітей / Л. Шумбарець; худ.: Д.Тимоніна, С.Костишин. – Тернопіль: 2011. – 8 с.
Шумбарець, Л. Хто твоя подружка? : вірші / Лідія Шумбарець; худож. Дарія Тимоніна, Світлана Костишин. – Тернопіль: ZazaPrint, 2011. – 8 с.
Прозаїк. Народилася 20 квітня 1973 року у Тернополі.
Пише оповідання казки. Кращі оповідання увійшли до книжки “Жіночі історії” (2008), що випустив видавничий дім газети “Вільне життя плюс”, лауреат обласного конкурсу “Жіночі історії” (2007 р.) пам’яті Людмили Овсянної, автор збірки казок “Завітала в гості казка” (2012 р.) Двічі дипломант (у співавторстві з Б. Мельничуком; (2012, 2013) міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова” у номінації “П’єси для дітей” – за твір “На галявині та в підземеллі” (виданий під назвою “Пригоди гномика Чарлі”) і “Чотири чарівні перлини” (поставив Хмельницький обласний академічний муздрамтеатр ім. М.Старицького).
У 2015 р. отримала премію від журналу “Літературний Тернопіль” за роман ” Коли пече зрада”.
Шулим, Г. Завітала в гості казка: книга для читання дітям: [для ст. дошк. віку] / Г. Шулим; іл.. О. Чернишенко. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2012. – 96 с.: іл.
До збірки Галини Шулим увійшли авторські казки про силу материнської любові, дружбу, гармонію між людиною та природою, взаємодопомогу та піклування про слабших. Збірку укладено відповідно до Базової програми розвитку дитини дошкільного віку «Я у світі» Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.
Книга розрахована на вихователів дитячих садків, батьків, дітей дошкільного і молодшого шкільного віку, любителів казок.
Шулим, Галина Богданівна.
Жінка з душею дитини / Г.Б. Шулим ; ред. Б. Мельничук ; худож. Г. Ксеняк. — Тернопіль : Принтер-Інформ, 2018. — 60с. : іл.
У книзі “Жінка з душею дитини” – 13 історій, головні герої яких, – наші сучасники, люди з різними долями. Кожен з них не втрачає надії, що після страшної життєвої грози, зможе побачити барвисту веселку і вивести свою формулу щастя.


Інопланетна гостя [Текст] : фантаст. повість : для серед. шк. віку / Г. Шулим ; худож. Г. Ксеняк ; обкл. О. Сажко. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2020. — 112 с. : іл. – ISBN 978-966-07-3559-0.
«Інопланетна гостя» — це не просто фантазійна дитяча історія, а тонка розповідь про зустріч із іншим — незвичним, невідомим, але таким, що викликає щиру цікавість. Через образ гості з іншого світу авторка відкриває тему прийняття, дружби та пізнання.
Книжка наповнена легкістю, доброзичливим гумором і теплом, а її історія — це своєрідна подорож до розуміння інших і самого себе.