Володимир Григорович Рутківський (нар. 18 квітня 1937, с. Хрестителеве) — український поет, прозаїк, дитячий письменник, новинар.

Володимир Рутківський народився 18 квітня 1937 року в селі Хрестителеве Чорнобаївського району Черкаської області.

Навчався в Одеському політехнічному інституті.

Друкуватися почав 1959 року.

Член Одеської обласної організації НСПУ з 1969 року.

У 1960-х роках працював на Одеському суперфосфатному заводі. В подальшому став працювати новинарем.

Закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Максима Горького.

Працював відповідальним секретарем Одеської організації НСПУ.

Мешкає і працює Володимир Рутківський в Одесі.

Творчість

Літературну діяльність Володимир Руткiвський розпочинав як поет.

У його доробку поетичні збірки:

Потім Рутківський став писати переважно твори для дітей та юнацтва:

За радянських часів зазнавав неодноразових звинувачень в українському націоналізмі, його твори відмовлялися друкувати у єдиному на той час дитячому видавництві України «Веселка», проте в перекладі російською мовою приймалися до друку у видавництвах Москви.

Похожее изображениеШироке визнання в незалежній Україні Рутківському принесла пригодницька трилогія про джур, видана видавництвом А-ба-ба-га-ла-ма-га: «Джури козака Швайки» (2007), «Джури-характерники» (2009), «Джури і підводний човен» (2010). В 2014-2015 роках восени вийшла незапланована частина і трилогія стала тетралогією, книга називається «Джури і Кудлатик».

У 2011 році Володимир Рутківський став лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за двотомний історичний роман «Сині Води».

9 лютого 2012 року було оголошено список переможців Шевченківської премії 2012. Володимир Рутківський переміг у номінації «література» за історичну трилогію для дітей «Джури» («Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен», 2007–2010 рр.)..

У 2013 році кінопроект за романом Володимира Рутківського «Сторожова застава» переміг у 5-му конкурсі Державного агентства з питань кіно, отримавши часткове фінансування. 2017 року екранізацію мають презентувати в кінотеатрах України. Режисером фільму став Юрій Ковальов, сценарій напиписав відомий український дитячий письменник Сашко Дерманський.

У 2016 році українсько-російська група компаній «Star Media» розпочала роботу над новим повнометражним історично-пригодницьким фільмом «Джури козака Швайки» в жанрі історичний екшн із елементами містики й детективу за мотивами однойменного роману Володимира Рутківського. Сценарій разом із Рутківським написала відома авторка детективів і сценарист Ірен Роздобудько. Режисер-постановник стрічки — Анатолій Григор’єв, продюсери Галина Храпко та Влад Ряшин, оператор-постановник Олександр Кришталович. Зйомки плануються у багатьох живописних куточках України – Витачів (Обухівський район Київської області), гранітно-степове Побужжя (унікальні козацькі землі), національний природний парк «Бузький Гард», Миколаївський природний парк, Карпатський національний природний парк. Основною локацією стане Нижньосульський національний природний парк. Фільм візьме участь у дев’ятому конкурсному відборі кінопроектів Держкіно, що розпочинається 21 червня 2016 року.

Нагороди і премії

Шевчук Василь Андрійович народився 30 квітня 1932 року в селі Бараші Ємільчинського району Житомирської області в сім’ї селянина.

Закінчивши середню школу, 1950 року вступає на відділення української мови й літератури філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1955 року працював у редакції журналу “Піонерія”, на кіностудії ім. О. П. Довженка, в редакціях газети “Літературна Україна” та “Романів і повістей” видавництва “Дніпро”.

У 1951 році в “Альманасі молодих” надрукував перші ліричні поезії. Тоді ж у журналі “Барвінок” — кілька дитячих віршів, що започаткували збірку “У труді зростаємо”, яка вийшла 1953 року. Згодом з’явились друком поетичні книжки для дітей “Гілка яблуні” (1955), “Довгоногі косарі” (1959), “На зеленому роздоллі” (1968), науково-популярний нарис “Синочок сонця” (1960), повість “Горобиної ночі” (1960), збірка оповідань “Як Андрійко біди позбувся” (1965).

У 1958 році виходить у світ збірка лірики В. Шевчука “Ходімо весну зустрічать!”. Потім повісті “Зелений шум” (1963), “Вітрила” (1964), “Трублять лебеді над Славутичем” (1967).

Етапною книгою для В. Шевчука став роман про Григорія Сковороду “Предтеча”, який з’явився першим виданням 1969 року під назвою “Григорій Сковорода”. Потім було ще три видання, з них одне російською мовою. Роман мав широкий розголос серед критики й читацької громадськості, й, можливо, це надихнуло автора на цілу серію історичних та історико-біографічних творів. Так, він пише і 1972 року видає роман “Побратими, або Пригоди двох запорожців на суходолі, в морі та під водою”. 1980 року виходить роман-дослідження В. Шевчука “Велесич”, в якому подано нову концепцію прочитання перлини давньоруської літератури “Слово о полку Ігоревім”. Одночасно В. Шевчук робить віршований переспів пам’ятки, що 1982 року з’являється окремою книжкою і стає в ряд кращих поетичних інтерпретацій “Слова”.

Історичну серію продовжує і коротка трилогія “Під вічним небом” (1985), до якої входять психологічні і водночас документально вивірені твори про Сократа, молодого Г. Сковороду та Ганді.

Після сучасного роману “Злам” (1982), в якому висвітлено зсередини, психологічно, труди та дні творчої інтелігенції, В. Шевчук повертається до історичної теми і пише та видає дилогію про Т. Г. Шевченка “Син волі” (1984) й “Tеpнoвий світ” (1986). Власне, вона була почата ще двадцять років тому повістю про дитинство Кобзаря “Вітрила” й продовжена у певній мірі романом “Фенікс” (1988). У цих творах розповідається про весь життєвий шлях Тараса Григоровича Шевченка.

У дилогії, що нині має назву “Син волі”, події подано через сприймання великого Кобзаря. Читаючи, ми ніби стаємо свідками його не тільки зовнішнього, а й внутрішнього, духовного життя. Цьому сприяє і побудова твору — асоціативна, із ретроспекціями.

Ще 1982 року В. Шевчук опублікував у журналі “Дніпро” драматичну поему “У затінку біля Хрещатика”, а в “Літературній Україні” уривок із драматичної поеми “Князь Кий”. Ці та інші поетичні драми вийшли окремою книжкою “Русь первоцвітна”.

В. Шевчук — лауреат премії ім. Андрія Головка за 1986p.

 

Корній Іванович Чуковський  – російський письменник, перекладач і літературознавець українського походження.

Перекладач українських поетів (збірка «Молода Україна»), упорядник кількох видань російських перекладів Тараса Шевченка, автор нарису «Шевченко» (1911).

Народився 31 березня 1882, але доволі часто зустрічається дата народження 1 квітня, що з’явилась у зв’язку з помилкою при переході на новий стиль (додано 13 днів, а не 12, як слід було для XIX століття).

Був позашлюбною дитиною полтавської селянки Катерини Йосипівни Корнєйчукової та Еммануїла Соломоновича Левенсона. Катерина, будучи прислугою в сім’ї Левенсонів, впала в око хазяйському сину. Коханець зняв для молодої мами та народженої дочки помешкання, давав кошти на утримання. На додаток Катерина заробляла на життя прасуванням і, хоча не мала ніякої освіти, як бариня носила у вихідні дні капелюшок і рукавички з мереживом. Коли вона знову стала «при надії», батьки одружили Еммануїла і стежили, щоб він не скакав у гречку. Маленькому Миколці мама при хрещенні дала своє прізвище, а хрещений батько Василь дав хлопцю ім’я по батькові. Все життя полтавська селянка Катерина Йосипівна розмовляла з сином тільки українською мовою.

Маючи іншу сім’ю, батько не міг надавати кошти для допомоги, тому мати з дітьми виїхала до Одеси. Там вона віддала шестирічного Миколу в дитячий садок мадам Бухтєєвої. Далі була гімназія, де Микола познайомився та потоваришував з Борисом Житковим, майбутнім дитячим письменником. Та царський указ «про кухарчиних дітей» змінив життя: у п’ятому класі хлопчика відрахували «за низьке походження». Цю подію він описав в автобіографічній повісті «Срібний герб» (Серебряный герб).

Ще в гімназії почав писати вірші і невеликі оповідання, але дуже соромився своїх творів, і лише в дев’ятнадцять років Володимир Жаботинський відкрив талант Корнєйчукова. Співробітник «Одеських новин» використовував псевдонім «Корній Чуковський», до якого згодом додалось фіктивне по батькові — «Іванович». Після жовтневого перевороту псевдонім «Корній Іванович Чуковський» стало його офіційним іменем, по батькові та прізвищем.

1903 р. їде до Англії спеціальним кореспондентом (за рекомендацією Жаботинського), оскільки в редакції Корній був єдиним, хто володів англійською мовою. За два дні до від’їзду, Корній Чуковський обвінчався з Марією Гольтфельд. У цьому шлюбі з’явилися діти — Микола, Лідія (обоє стали письменниками, Лідія — ще й правозахисником), Борис (загинув на фронті в перші місяці війни 1941 р.) і померла у 1931 р. від туберкульозу Марія (Мурочка), якій присвячена більшість дитячих віршів батька, — носили після революції прізвище Чуковських та по батькові Корнійович/Корніївна.

Картинки по запросу чуковськийПісля повернення до Росії Чуковський почав видавати сатиричний журнал «Сигнал», але допустив вільні вислови й образу імператорського прізвища, за що потрапив до в’язниці.

Картинки по запросу чуковский мухаЧуковський — найкращий критик «Срібного століття», але культурне середовище загинуло, бо воно було не потрібне комісарам… і Чуковський поховав свій талант критика, про що шкодував все життя. За короткий час він створив найкращі казки — «Айболить», «Мийдодір», «Муха-Цокотуха», «Телефон». Однак на нього посипалась критика. «Муху-Цокотуху» оголосили гімном куркульського і міщанського побуту, що завдає радянським дітям непоправної шкоди. Письменник Казакевич сигналізував, що казка «Тараканище» — це сатира на Йосипа Віссаріоновича Сталіна, хоч казка була написана, коли Чуковський ще не знав нічого про «батька народів».

На початку 1920-х належав до об’єднання літераторів «Серапіонові брати» (до групи входили Микола Гумільов, Борис Ейхенбаум та інші).

Далі почалася смуга особистих трагедій письменника. Помирає у 1931 році одинадцятирічна донька Марія, через сім років заарештували і 1938 року розстріляли Матвія Бронштейна, чоловіка дочки Лідії.

Займався перекладами книг Кіплінга, Марка Твена, Оскара Уайльда, видав книгу про теорію художнього перекладу.

1962 року став почесним доктором літератури Оксфордського університету у Великобританії.

На своїй дачі в Передєлкіно Корній Іванович організував за власний кошт дитячу бібліотеку, читальню та дім дитячої книги.

Помер у віці 87 років від вірусного гепатиту. Похований на невеликому кладовищі селища Передєлкіно. Ще до своєї смерті письменник склав список людей, яких не бажав «бачити» на своєму похороні.

«…Жити ‑ се знати, се правдоньку чути,

Се сонцю всміхатись, боротись зі злом,

Се серцеві й думам не дати заснути,

Се здирству й неволі не бити чолом…».

«Пісня життя»

Христина Олексіївна Алчевська (нар. 4 (16) березня 1882, Харків, Російська імперія — 27 жовтня 1931, Харків, Українська РСР, СРСР) — українська письменниця, драматургиня, прозаїк, поетеса та педагогиня.
Христина Алчевська-молодша народилася 16 березня 1882 року в родині промисловця в Харкові. Усе своє життя вона й прожила в цьому місті. Її мати – Христина Алчевська-старша — була педагогом, організовувала недільні школи. Христя була наймолодшою в сім’ї, мала чотирьох братів і сестру.
Писати дівчинка почала з ранніх літ. У 10-річному віці разом зі шкільними подругами видавала дитячий рукописний журнал «Товариш», у якому впродовж 1892—1894 рр. уміщала і свої вірші та оповідання. Відтоді вона не відкладає перо, удосконалюючи українську мову, водночас опановуючи складну техніку французького вірша. Як і вся передова молодь того часу, Христя захоплювалась творами української, російської, інших слов’янських та західноєвропейських літератур.
Закінчивши 1902 року харківську Першу дівочу гімназію, Христина продовжує навчання на вчительських курсах у Сорбонні в Парижі. А вже за рік повертається додому й працює вчителькою французької мови в гімназії й одночасно — у недільній школі своєї матері, де, попри загальну заборону, читає учням українські книжки, та у видавничому комітеті Харківського товариства грамотності. Навіть планувала створити новий підручник з української літератури для трудової школи.
Бувала у Тернополі, зокрема гостювала в сім’ї Марії та Онуфрія Солтисів.
З 1902 року Христина почала друкуватися в періодичних виданнях, літературно-художніх альманахах. А 1905-го — надіслала до редакції київської газети «Боротьба» революційний марш, що починався словами «Гей, на бій, за нами встануть».
З 1903 року Х. Алчевська працює в недільній школі, де, попри заборону, читала учням українські книжки. Водночас вона робила перші кроки в нелегальній діяльності, спробувала створити український жіночий гурток. Дебютувала у листопаді 1905 року поетичним зверненням «До дітей мого краю» у газеті «Хлібороб». 1905 р. Христина Олексіївна працювала викладачем української та французької мов у середніх і вищих навчальних закладах Харкова. Тоді ж написала ряд художніх творів, спочатку російською, потім українською мовами, в яких відбилися настрої та сподівання демократичної інтелігенції, засуджувалися соціальна нерівність й національний гніт. Її вірші друкувалися майже в усіх тогочасних українських періодичних виданнях: «Хлібороб», «Рідний край», «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник» та інші.
В 1922 році публікує збірку «Clematis», а через кілька років з-під її пера виходить драматична поема «Луїза Мішель», яку вона написала 1926-го (опублікована у 1930-у) — твір про паризьку комунарку, побудований на історичному матеріалі, з використанням реальних персонажів.
У 1927 році Христина Алчевська знайомиться з Анрі Барбюсом — відомим французьким письменником.
Христина Олексіївна Алчевська померла 1 серпня 1931 року в Харкові.
Народився Архип Юхимович Тесленко 2 березня 1882 року в селі Харківцях Лохвицького повіту на Полтавщині в родині підписаря. 

Любляча мати хотіла кращої долі для сина, то й віддала його в однокласну церковнопарафіяльну школу, яку він успішно закінчив (1894) і вступив до харківецької церковно-учительської школи. Малий Тесленко виявив неабиякий хист до науки і до красного письменства. Під впливом маминих пісень і казок він складає байки про однокласників.

Читає багато, переважно релігійної літератури. Не все в ній було йому зрозуміло. Тоді звертався до своїх наставників. Та замість відповіді чорносотенець-законоучитель виключає хлопця зі школи (1898) за «вільнодумство» і «безбожність».

16-літній юнак залишається на узбіччі життя: починаються страшні злигодні й поневіряння; поховано мрію про освіту, втрачено надію влаштуватися на вчительську роботу. 

На початку 1899 року він знайшов місце волосного писарчука у Лохвиці. Високомірство, хабарі остогидли юнакові, він кидає писарчукування й 12 серпня цього ж року переходить у контору повітового нотаріуса Ф.І. Кисловського. Проте й тут довго витримувати наругу, знущання Кисловських, особливо примхи Кисловської, А. Тесленко був не в силі. Найгірше дошкуляло переслідування за читання книжок. А читав він дуже багато, недосипаючи ночами. Свої враження від побаченого, пережитого пробує занотувати віршами російською мовою («С праздником!», «С душой, полной смиренья»).

3 серпня 1901 року Тесленко виїжджає на станцію Долинську Південно-Миколаївської залізниці – вчитись на залізничного телеграфіста. Читання ночами при слабкому світлі дали свої наслідки, виявлені через чотири місяці перевіряючим лікарем: «слабість на очі», що стало причиною його звільнення. Голодний, обірваний і босий, Тесленко повертається до батьків. Допомагає їм, водночас продовжує підготовку до екзамену на право вчителювання. Тут сходиться з місцевим учителем, з бібліотеки якого бере книжки українських і російських авторів, недоступних йому до цього часу. Розмови з учителем, прочитані книжки, живі спостереження життя пробудженого народу формують світогляд А.А. Тесленка, напрям якого відбився в його віршах: «В моем жилище», «Нищий», «Как мучительно терзаться» та ін.

Під впливом «Вечорів на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя Тесленко пише етнографічно-побутовий нарис «Ночь на Ивана Купала в с. Харьковцах» і лірико-публіцистичний роздум «На досветках» (1902). 

Під впливом драматургії І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького Тесленко пише для Харківецького аматорського театру п’єсу «Горобина ніч» (втрачену згодом) і «Не стоїть жить» (п’єса на 5 дій, українською мовою). Останню він посилає на суд М. Кропивницькому. Кропивницький, як свідчить лист-відповідь, відзначивши талант Тесленка, вказав на прорахунки п’єси початкуючого драматурга.

Підтриманий М. Кропивницьким, А. Тесленко активізує свою громадсько-культурну діяльність: бере участь у розвитку культурно-освітніх земських заходів, стає одним із організаторів та активних членів «Селянської спілки», веде агітаційну роботу серед селян, поринає у бурхливі події 1905 року. Разом з робітником Пимоном Бурдою Тесленко поширював революційні ідеї, читав бідноті заборонену літературу. За це в 1905 році був заарештований. Хоч просидів у в’язниці недовго, гоніння й переслідування не заінчилися.

Картинки по запросу Архип Тесленко твориНа цей час А. Тесленко написав п’ять оповідань («Хуторяночка», «За пашпортом», «Маруся», «Мати», «Дід Омелько»), що склали рукописну збірку, і на початку червня 1905 року повіз її в «Киевскую старину». Редактор В. Науменко відмовився їх друкувати, вважаючи «невиразними, невиробленими», до того ж написаними «мовою поганенькою». Рукопис збірки потрапив до Б. Грінченка, на той час редактора «Громадської думки», який мав протилежну Науменковій думку про оповідання невідомого письменника. Опублікувавши їх 1906 року, він познайомив читачів з новим письменником.

14 грудня 1905 року Тесленко бере участь у революційному виступі лохвицьких робітників, ремісників та селян. Під час заворушень загін драгунів поранив 9 селян, троє з яких померли.

Архип Тесленко залишає село, їде до Києва – без паспорта, грошей і знайомих. Нестерпно важкою була для нього та зима, адже щодня доводилося думати, де переночувати наступну ніч. Майже півроку змушений був тулитися по різних нічліжках. Деякий час мешкав у приміщенні редакції газети «Громадська думка», фактичним редактором якої був Б. Грінченко. Переживаючи неправду, лихо, співчуваючи людському горю пише оповідання «Любов до ближнього», «У схимника», «У городі», «Наука». Борис Грінченко опублікував їх у київських газетах «Громадська думка» та «Рада» (1906). Для переслідуваного письменника ці публікації були єдиною відрадою.

24 жовтня 1906 року Тесленка знову заарештовують. Згідно зі сфабрикованим громадським присудом разом з іншими 15 селянами письменника мали вислати на два роки до Вологодської губернії, однак слідство в справі його участі у лохвицьким грудневих заворушеннях 1905 року ще не завершилося. З лохвицького арештантського будинку його переводять до гадяцької, а потім миргородської тюрми. Нарешті за розпорядженням міністра внутрішніх справ А. Тесленка висилають до села Бісерово Глазовського повіту Вятської губернії. Хворого письменника висилають етапом через через московську Бутирську тюрму і Ярославський централ на північ. Проте не встиг він прибути на місце заслання, як у жовтні 1908 року його повернули до м. Лубни на Полтавщині, де знову слухалася справа про лохвицькі події. На суді письменника було виправдано, але його знову висилають на північ відбувати до кінця строк заслання. Знову допити, етапи, тюрма, в якій просидів А. Тесленко весь 1907 і 1908 роки. Далі хвороба на тиф та плеврит.

Тільки на початку 1909 року Тесленко, виснажений і хворий, повертається до батьківської хати. Не застав нікого з колишніх друзів та однодумців. Вороги-донощики продовжують переслідувати письменника, намагаючись знову вислати його подалі від рідних місць.

З вересня по травень 1910 року у київських газетах публікувались дописи А. Тесленка (під псевдонімом «Селянин»): «Демократи», «На селі», «Тюрма», «Грабіж», «Малюнок селянського життя», «Комета», «Скрутне становище» і три кореспонденції під одним заголовком «С. Харківці, Лохвицького повіту (на Полтавщині)». І в публіцистиці Тесленко залишається художником.

На початку січня 1910 року померла мати письменника – єдина опора і порадниця знемагаючому від туберкульозу письменникові. 

Смертельно хворий Тесленко живе з калікою-батьком у холодній хаті не тільки без ліків, а інколи й без шматка хліба. На прохання Грінченків записує весільний обряд («Харківецьке весілля»), місцеві ліричні пісні, колядки, щедрівки, новорічні «посівальні» побажання, петрівчані пісні. На жаль, ці записи десь загубилися.

Тесленко відчуває подих смерті. Знесилений, розбитий морально і фізично, він переносить свій настрій і на художні твори: «Поганяй до ями!», «Немає матусі», «Прощай, життя!», «В тюрмі», «На чужині», «Що б з мене було?», «В пазурях у людини», опублікованих у київських періодичних виданнях, переважно в «Раді».

Та здоров’я його підірване, організм виснажений до останньої межі. 28 червня 1911 року на 29-му році життя Архип Тесленко помер від туберкульозу. Похований у с. Харківцях.

Генрі Водсворт Лонґфелло — американський поет і перекладач. Автор «Пісні про Гайавату» та інших поем і віршів. Народився в місті Портленд (штат Мен) 27 лютого 1807 року в родині адвоката. Був нащадком старовинного йоркширського роду, вихідців з Англії. У дитинстві захоплювався читанням, складати перші вірші почав рано. Газета вперше опублікувала вірші Генрі, коли йому було 13 років. Після здобуття початкової освіти в Портленді Лонгфелло вступив до Гарвардського університету, Боудойнський коледж. Після закінчення навчального закладу йому запропонували залишитися і працювати професором нових мов. Щоб грунтовно підготуватися до вступу на посаду, Лонгфелло більше трьох років провів на європейському континенті, був в Іспанії, Італії, Німеччині, Франції, де вивчав мови і літературу.
Враження, отримані за кордоном, стали основою для майбутньої збірки подорожніх нотаток-нарисів «За океаном». 1829-1835 рр. Лонгфелло працював в Боуден-коледжі. На аналогічну посаду його в 1835 р запросили працювати в Гарвардський університет. І знову Лонгфелло їде подорожувати до Європи. Під час поїздки поет переживає особисту трагедію: померла його дружина, з якою вони одружилися в 1831 р. В кінці 1836 р Генрі Уодсуорд повертається в Америку і приступає до викладання, зайнявши кафедру нових мов. У Гарварді працював до 1854 р. Після видання книги «За океаном» (1835), Лонгфелло повністю присвячує себе поетичній творчості. Популярність йому приніс один з перших опублікованих віршів; в 1839 р побачила світ перша поетична збірка «Нічні голоси». Потім видаються поетичні збірки — «Балади і інші вірші» (1842), «Вірші про рабство» (1842) та ін.
Світову популярність Лонгфелло принесла «Пісня про Гайавату» — епічна поема, в основу якої лягла індіанська міфологія. Лонгфелло вніс вклад в національну культуру як перекладач. Переклади віршів поетів Італії (зокрема, він переклав «Божественну комедію» Данте), Німеччини, Франції користувалися величезним успіхом як у літературних критиків, так і простих читачів. Останні роки життя поета були затьмарені фізичними стражданнями (його мучив ревматизм), однак він продовжував писати. Помер 24 березня 1882 року в Кембриджі.

 

Народився Віктор Гюго 26 лютого 1802 у французькому місті Безансон в сім’ї генерала. Перші роки провів в Марселі, а також різних містах Італії, через військову карєру батька. Освіту почав здобувати в ліцеї Людовика Великого. Перші твори Гюго написав у 14 років. Інтерес читачів привернув завдяки сатирі «Телеграф». З перших же років заняття поезією і прозою отримує визнання на літературних конкурсах. У 1822 році він одружився на Адель Фуше, в шлюбі народилося п’ятеро дітей. Перший роман Гюго був виданий в 1823 році — «Ган ісландець», підштовхнув автора до створення літературного гуртка, який також видавав журнал. Вже в 1824 вийшло зібрання віршів «Нові оди». У 1825 році Гюго отримав орден Почесного легіону, увійшов до складу гуртка романтиків. Драма Гюго «Кромвель», написана в 1827 році, висловлює принципи романтизму автора. Період з 1829 по 1843 роки виявився для Гюґо надзвичайно продуктивним. 1829 року з’явилася п’єса «Маріон Делорм», заборонена цензурою через невтішне зображення Людовика XIII. Потім Гюго пише драму «Ернані», «Битва за Ернані». Не менший резонанс мали і наступні п’єси, зокрема, «Король бавиться» (1832) і «Рюи Блаз» (1838).
Результат пошуку зображень за запитом "віктор гюго собор паризької богоматері"Особливе місце у творчості письменника займає «Собор Паризької Богоматері» (1831). Збірники ліричних віршів Віктора Гюґо — «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені і тіні» (1840) — виникли значною мірою завдяки особистим переживанням. У цей час у житті Гюго відбулися важливі події: Сент-Бев закохався в його дружину, а сам він перейнявся пристрастю до актриси Жюльєт Друе. У 1841 році Гюго став членом Французької академії. 1842 року письменник видав книгу подорожніх нотаток «Рейн» (1842), в якій виклав свою програму інтернаціональної політики, закликаючи до співпраці між Францією та Німеччиною. У 1843 році поет пережив страшну трагедію: його дочка Леопольдіна та її потонули під час корабельної аварії на Сені. Віддалившись на час від суспільства, Гюго став обдумувати план великого соціального роману під умовною назвою «Негаразди». Робота над книгою була перервана революцією 1848 року: Гюго вступив в сферу активної політики і був обраний до Національної Асамблеї. Після державного перевороту 2 грудня 1851 року письменник зник у Брюсселі, звідти перебрався на острів Джерсі, де провів три роки, а в 1855 — на острів Гернсі. За час вигнання Гюґо написав — «Наполеон Малий», «Відплати»  1856 року вийшла збірка «Споглядання» — лірична поезія Гюґо, а 1859 було видано перші два томи «Легенди століть», які затвердили його славу великого епічного поета. У 1860—1861 Віктор знову звернувся до роману «Негаразди», значно переробивши його і розширивши. Книга була надрукована 1862 року під назвою «Знедолені». У період свого перебування на Гернсі Гюґо опублікував книгу «Вільям Шекспір» (1864), збірку віршів «Пісні вулиць та лісів» (1865), а також два романи — «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869).  У 1870 році Гюґо повернувся до Парижа, був обраний у Національну Асамблею 1871 року. Але незабаром склав з себе депутатські повноваження на знак протесту проти політики консервативного більшості. 1872 року Віктор видав збірник «Грозний рік», що свідчить про втрату ілюзій щодо Німеччини, до союзу з якою він закликав Францію починаючи з 1842 року. 1874 року Гюґо пише історичний роман «Дев’яносто третій рік». У віці 75 років Віктор Гюґо видав не тільки другу частину «Легенди століть», але і збірник «Мистецтво бути дідом», на створення якого його надихнули онуки Жорж і Анна. Заключна частина «Легенди століть» вийшла 1883 року. У тому ж році Жульєтта Друе померла від раку, і ця втрата підкосила сили Гюґо. Гюго помер 22 травня 1885 у віці 83 років від пневмонії. Його останки були поміщені в Пантеон — поруч з Вольтером і Руссо.

 

Байкар, белетрист, видавець, громадський діяч.
Євген Павлович Гребінка народився 21 січня 1812 року на хуторі Убіжище Пирятинського повіту на Полтавщині в сім’ї відставного штаб-ротмістра Павла Івановича Гребінки.
Початкову освіту здобув у домашніх умовах. У 1825—1831 роках навчався у Ніжинській гімназії вищих наук. У гімназії почав писати вірші. 1827 року написав драматичний твір для самодіяльного театру «В чужие сани не садись». 1829 року почав працювати над перекладом на українську мову поеми Пушкіна «Полтава». Брав участь у виданні рукописних журналів, складених із учнівських творів М.Гоголя, Н.Кукольника, М.Прокоповича, Г.Гребінки. 1831 року закінчив гімназію. Того року на сторінках «Украинского альманаха» в Харкові побачив світ перший друкований твір Гребінки — вірш «Рогдаев пир».
У вересні 1831 року повітове дворянство відрядило Гребінку у званні обер-офіцера у 8-й резервний Малоросійський полк, сформований для придушення польського повстання, але полк з Пирятина не вийшов, і у вересні, після поразки повстанців у Варшаві, Гребінка вийшов у відставку.
1834 року Гребінка переїздить до Петербурга, де восени вийшла його збірка байок «Малороссийские приказки», працює у комісії духовних училищ. 1836 року вийшов переклад поеми Пушкіна «Полтава» українською мовою.
У червні 1835 року Іван Сошенко познайомив Гребінку з Тарасом Шевченком. З 1837 року працює вчителем російської мови у Дворянському полку. Бере участь в організації викупу Т.Шевченка з кріпацтва, збирає твори українською мовою й клопочеться про випуск їх у додатках до журналу «Отечественные записки». Одержавши відмову, із зібраних для додатків матеріалів укладає альманах «Ластівка», який вийшов 27 квітня 1841 року. 1840 року Гребінка допоміг Шевченкові у виданні «Кобзаря». Того ж року в журналі «Отечественные записки» вийшла Гребінчина повість «Записки студента», а в «Утренней заре» — повість «Кулик».
1842 року пише повість «Сеня». У 1843 році Гребінка відвідав Україну, був у Харкові, разом із Шевченком побував у маєтку Т.Волховської в селі Мосівці. Того ж року в журналі «Отечественные записки» надруковано роман «Чайковський» з епіграфами, взятими із Шевченкових творів.
1844 року Гребінка одружився з Марією Василівною Ростенберг. Того ж року вийшов його роман «Доктор». 1845 року познайомився з П.Кулішем, написав нарис «Петербургская сторона». У 1847 році відкрив своїм коштом у селі Рудці Лубенського повіту на Полтавщині парафіяльне училище для селянських дітей. Того ж року вийшли повість «Заборов» та «Приключения синей ассигнации». З 1846 року Гребінка почав видавати зібрання своїх прозових творів. До кінця 1848 року він видав вісім томів.
Помер Гребінка 3 грудня 1848 року в Петербурзі. Тіло його перевезли в Убєжище, де й поховали.

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 р. в м. Архангороді на Херсонщині (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області) у родині активіста-просвітянина. Навчався в Єлисаветградській реальній гімназії з 1906 по 1914 рр. — вступив до Петербурзького політехнічного інституту, але не закінчив, бо був мобілізований до Армії УНР. У роки війни закінчив Київську військову школу, служив офіцером у царській армії. 1920 р. — з’являється друком перший вірш. Після поразки УНР назавжди покидає Україну Потрапивши у табір у Каліші, зосереджується на поетичній творчості. Бере участь у виданні журналу «Веселка» та альманаху «Озимина». Восени 1923 р. переїздить до Чехословаччини. Стає лідером «Празької поетичної школи». Наступного року він закінчив Подєбрадську академію в Чехо-Словаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі.
У 1925р. у Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій». 1929р. — Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк». Протягом 1930—1939 pp. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна» «Перстень Полікрата». У 1945р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, увійшов до складу МУРу (Мистецький український рух) 1949 р. — переїхав до США, де прожив до самої смерті. У 1951 —1966 pp. вийшли його твори: збірки «Влада» (1951); «Поезії в одному томі» (1954); «Остання весна» (1959); «Серпень» (1964); поема «П’ята симфонія» (1953), два томи есеїстики: «Книги спостережень» (1962, 1966). У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». 16 лютого 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка.
Збірки Маланюка:
—         1925р. перша збірка «Стилет і стилос»
—         1926р. «Гербарій»
—         1930р. «Земля і залізо»
—         1934р. «Земна Мадонна»
—         1939р. «Перстень Полікрата»
—         1943р. «Вибрані поезії»
—         1951р. «Влада»
—         1953р. поема «П’ята симфонія»
—         1954р. «Поезії»
—         1959р. «Остання весна»
—         1962, 1966рр. «Книга спостережень» у 2-х томах — збірка есеїв
—         1964р. «Серпень»
—         1972р. посмертна збірка – «Перстень і посох»

Льюїс Керролл (справжнє ім’я Чарльз Доджсон Доджсон) — англійський письменник, математик, логік, філософ, диякон і фотограф. Народився 27 січня 1832 року в Дарсбері (графство Чешир), в багатодітній родині англійського священика. Його назвали подвійним ім’ям, одне з них — Чарльз належало батькові, інше — Лютвидж, дісталося від матері. Льюїс з дитинства демонстрував неабиякий розум і кмітливість. Початкову освіту він здобував вдома. У 12 років вступив в невелику граматичну приватну школу недалеко від Річмонда. Йому там сподобалося, але в 1845 році йому довелося вступити в школу Рагбі. У 1851 році — вступив до одного з кращих коледжів Оксфорда — Крайст-Черч. Навчання йому давалася легко, а завдяки блискучим математичним здібностям він був удостоєний читання лекцій при коледжі. Ці лекції приносили йому непоганий дохід, і він пропрацював там 26 років.
Відповідно до статуту коледжу він повинен був прийняти сан диякона. Писати короткі оповідання і вірші він почав ще, будучи студентом. Поступово його роботи набували популярності. Свій псевдонім він придумав, видозмінивши своє справжнє ім’я, Чарльз Доджсон, і помінявши слова місцями. Незабаром його стали друкувати такі серйозні англійські видання, як «Комік Таймз» і «Трейн». Прототипом Аліси стала 4-річна Аліса Ліддел — одна з п’яти дітей нового декана коледжу.
Твір «Аліса в Країні чудес» було написано в 1864 році. Ця книга стала настільки популярною, що її перекладали багатьма мовами світу і не раз екранізували. Межі рідної країни вчений покинув лише один раз в житті, і в цьому він зберіг свою оригінальність, здійснивши поїздку не в популярні країни, такі як Швейцарія, Італія, Франція, а в далеку Росію в 1867 році. У 1871 р читачі зустрілися з другою частиною книги — «Аліса в Задзеркаллі». Під своїм справжнім ім’ям письменник видав чимало наукових праць з математики. Саме його заслугою є обчислення «конденсації Доджсона». Одним з його захоплень була фотографія. Помер 14 січня 1898 року в графстві Суррей.