Олена Іванівна Теліга — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури, діячка ОУН. Народилась 8 (21) липня 1906 року в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині Шовгенів. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга. 3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Олександри Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. У 1920 році батько і брат Олени опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця. З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
У 1937 році, виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі. Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючись, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності. У грудні 1939 сім’я Теліг переїхала до Кракова, де Олена зустріла свого знайомого, відомого діяча української емігрантської культури Олега Ольжича і вступила в Організацію українських націоналістів (ОУН).
У 1941 році в Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією«Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври». Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти, вона знала, що ризикує, але тікати з Києва не хотіла. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту 9 лютого він назвався письменником, щоб бути разом з нею. В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки. На сірому гестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.
Олександр Дюма-батько (24 липня 1802, Віллер-Котре — 5 грудня 1870, П’юї) — французький письменник, чиї пригодницькі романи зробили його одним з найбільш читаних французьких авторів у світі. Також був драматургом і журналістом.
Батько Александра Дюма, Тома-Александр, син маркіза Даві де Ла Пелетрі і чорношкірої рабині Кессетти Дюма, народився в Санто-Домінго і був єдиним з усіх позашлюбних дітей маркіза, якого той визнав й узаконив. Однак в подальшому Тома-Александр посварився з батьком і взяв прізвище матері. Був вояком французької республіканської армії, дослужився до генерала за часів наполеонівських воєн; помер у 1806, коли Александру було лише чотири роки.
Незважаючи на бідність, сім’я мала добру репутацію та зв’язки серед аристократії, котрі допомогли двадцятирічному Александру отримати посаду в Пале-Рояль в Парижі в канцелярії герцога Орлеанського.
Александр розпочав писати статті для журналів і п’єси. Перша п’єса, «Генріх III і його двір» (1829) мала великий успіх, зрештою як і друга, «Крістіна» (1830), після чого Дюма зміг заробляти собі на життя творчістю. У 1835 році вийшов його перший роман «Ізабелла Баварська». З того часу газети почали друкувати його численні романи.
В 1840 році він одружився з актрисою Іді Фер’єр, але мав інтимні стосунки з численними жінками. Результатом стало троє позашлюбних дітей; один з них, узаконений батьком Александр Дюма-син, також став успішним письменником і драматургом. Дюма заробляв значні гроші, але постійно витрачав їх на розкішний спосіб життя і жінок. Видавав журнал і заснував театр — і те, й інше закінчилось невдачею.
В опалі після перевороту 1851 року, втік до Брюсселя (Бельгія) від кредиторів. Провів два роки в Росії (1858–1859), брав участь в боротьбі за об’єднання Італії.
Помер 2 грудня 1870 року.
У 2002 році прах Дюма був перенесений до паризького Пантеону. Його твори були перекладені багатьма мовами і слугували основою для численних театральних постановок і фільмів.
Найвідоміші книги
Трилогія про трьох мушкетерів:
«Три мушкетери» (1844)
«Двадцять років потому» (1845)
«Віконт де Бражелон, або Десять років потому» (1847)
«Граф Монте-Крісто» (1845–1846)
«Дві Діани» (1846)
Трилогія про Генріха Наварського:
«Королева Марго» (1845)
«Графиня де Монсоро» (1846)
«Сорок п’ять» (Les Quarante-Cinq, 1847)
Серія про французьку революцію:
«Джузеппе Бальзамо або Записки лікаря» (1846–1848)
«Кольє королеви» (1849-1850)
«Анж Піту» (1853)
«Графиня де Шарні» (1853-1855)
«Шевальє де Мезон-Руж» (1845)
«Чорний тюльпан» (1850)
Екранізація творів
За його творами в Україні поставлено фільми:
«Д’Артаньян та три мушкетери» (1979, т/ф, 3 а),
а на основі роману «Граф Монте-Крісто» — «В’язень замку Іф» (1988, т/ф, 3 а).
Українські переклади
Українською перекладено декілька праць Дюма, зокрема роман «Три мушкетери», який 1982 року переклав українською Роман Терещенко. Окрім того в 1924—1925 роках у Вінніпезі був опублікований український переклад роману «Граф Монте-Крісто» в 4 томах.
Досить швидко зближується з іншими поетами празької школи, зокрема з Дараганом, Маланюком. У 1927 р. переїздить до Варшави, студіює філологію при Варшавському університеті. Була однією з організаторів літературної групи «Танк». Друкувалась в альманасі «Сонцецвіт».
Після Другої світової війни мешкала в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. 1950 р. переїздить до США і проживає в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка. Була членом управи Союзу українок Америки. Померла в 2005 р. у Канаді.
Її перу належать поетичні збірки «Вогонь і попіл» (1934), «Сім літер» (1937) та біографічна проза про Шевченка «Шлях велетня» (1955).
У Лівицьку-Холодну був закоханий Євген Маланюк, який присвятив їй декілька поезій.У антології сучасної української поезії «Координати» (упорядкування Б. Бойчука, Б. Рубчака, 1969) підкреслено, що особиста лірика Лівицької-Холодної позначається сильними тематичними впливами французького символізму, з домішками пізнішого декадансу.
Крім того, помітні відсвіти поезії Анни Ахматової. Пристрасть у її інтимній ліриці таємнича, приваблива аж до самозгуби. Кохання майже завжди заборонене, приховане; дуже часто жорстоке й буремне. Лірична героїня зваблює сильних чоловіків гіпнотичною силою «фам фаталь». Разом з тим, поетеса часом говорить про спокій, серйозність і тривалість у коханні. У техніці Лівицької-Холодної панує вишукана гармонія, стрункість і легкість.
Наталія Лівицька-Холодна — поетеса камерного амплуа в найкращому розумінні цього слова. Музика її поезії заслуговує на увагу.
Наталя Андріївна Лівицька-Холодна автор збірок «Вогонь і попіл» (1934), «Сім літер» (1937), «Поезії, старі і нові» (1985), біографічної повісті «Шлях велетня» (1955); оповідань для молоді «Синя квітка», «Я бачив Симона Петлюру», «Розповідь про Крути» (1956). Перекладала твори Ш. Бодлера, П. Валері, Піранделло.
Богдан Михайлович Бойко (*2 червня 1937, Діброва —†26 липня 2000, Діброва) — український письменник, редактор журналу «Перевал», громадський і культурний діяч. Автор багатьох романів та повістей, лауреат кількох літературних премій: в 1998 році — Премія імені Василя Стефаника, а в 1999 році — Літературна премія імені Олеся Гончара та інших.
5 березня 2001 року заснована Обласна (у Івано-Франківській області) премія імені Богдана Бойка в галузі журналістики.
Богдан Бойко народився 2 червня 1937 року у селі Діброва на Івано-Франківщині, у родині колгоспників: батько Михайло Васильович (1905-1984), мати Анастасія Іванівна (1907-1996). В ріднім селі закінчив семирічну школу, до середньої три роки ходив у Старі Скоморохи, у 1956 році вступив на філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчив 1961 року.
Богдана Бойка вважають дуже плідним письменником, з під пера його вийшли числені повісті та романи на суспільні та історичні теми. Після здобуття Незалежності України він працює в редакції новоствореного часопису «Перевал». Через чималий внесок в літературне життя краю, його було обрано (літераторами) головним редактором місцевого літературно-художнього і громадсько-політичного часопису «Перевал» (м.Івано-Франківськ) з 1996 року.
Богдан Бойко є автором числених повістей та романів на суспільні та історичні теми.
За свою творчу працю та громадські ініціативи Богдан отримував числені літературні нагороди:


У роки Другої світової війни Алан Маршалл багато їздив країною, зустрічався з солдатами, які воювали в Європі. Ці зустрічі знайшли відображення у книзі нарисів письменника «Це мій народ». Книга відразу стала популярною в Австралії. Сучасник А. Маршалла, відомий австралійський письменник Венс Палмер, після виходу цих нарисів зазначив, що їх автор просто не здатний написати нудну фразу, а це незвичайний хист. Від того часу почала втілюватися у життя його мета. Алан Маршалл розпрощався з бухгалтерією і почав займатися письменницькою працею та мандрувати. Він об’їздив малодосліджені території півострова Арнемленд, тропічні північні райони Австралії. Знайомився з аборигенами, вивчав їхню мову, побут і звичаї. Записував легенди та перекази. За це отримав прізвисько Гуравілла — творець історій. Ці історії у літературній обробці автора склали книжку «Люди прадавніх часів». А. Маршалл побував також у європейських державах, колишньому СРСР. Маршалл бував в Україні, мав творчі контакти з журналом «Всесвіт», де протягом 1958–1976 pp. було опубліковано низку його творів. Окремі твори Маршалла переклали М. Пінчевський, О. Гавура та ін. Останні книжки письменника «Австралія Алана Маршалла» та «Бійці Алана Маршалла» були написані у восьмидесятих роках минулого століття. Це оповідання, замальовки, в яких поєднані реальність та фольклор, розповіді про екзотичну, на наш погляд, природу Австралії та її прекрасних людей, які люблять життя, радісно сприймають навколишній світ і вірять у добро. Помер Алан Маршалл 21 січня 1984 року у Мельбурні.
„Повнолітні діти” – це роман не тільки про лихоліття на Буковині в 20-ті роки, а й водночас книга про любов і молодість, про „різні кольори кохання і дружби…”.
Протягом багатьох років Ірина Вільде продовжувала свою працю над великим прозовим полотном „Сестри Річинські” ( почала працювати над романом ще в 1939 році).
Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912р. у селі Дяківці Літинського району на Вінниччині в родині незаможного хлібороба.
Перші його віршові спроби припадають на тридцяті роки, коли він по закінченні Вінницького педагогічного інституту (1933) вчителює спочатку на рідному Поділлі, а потім у школі села Літки на Київщині. Паралельно з роботою вчителя Стельмах працює і як збирач народнопісенних скарбів; пізніше (після Великої Вітчизняної війни) він деякий час вдосконалював професійні навики фольклориста на посаді наукового співробітника в Інституті фольклору та етнографії АН УРСР.
Перша збірка поезій «Добрий ранок» виходить під редакцією А. Малишка 1941 року.
Перебуваючи у лавах Радянської Армії, М. Стельмах зустрів Велику Вітчизняну війну. У 1941р. отримав важке поранення в голову і спину. Після тривалого лікування — знову на фронті. Списаний медкомісією зі служби в артилерійській частині, працює спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини» (Перший Український фронт). Залікувавши друге важке поранення (липень 1944р.), він повертається до лав захисників Вітчизни і закінчує війну на німецькій землі.Під час війни у Воронежі та Уфі вийшли під редакцією М. Рильського дві збірочки фронтових віршів Стельмаха «Провесінь» і «За ясні зорі» (1942), в 1943р. з’явилась надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю. Яновського.
1943 роком датується початок роботи над вимріяним ще до війни великим прозовим твором. Праця над ним тривала вісім років; частини твору «На нашій землі» (1949) та «Великі перелоги» (1951) створили в цілокупності (після кількох «проміжних» редакцій окремих частин) об’ємний роман-хроніку під назвою «Велика рідня». Роман був удостоєний Державної премії Союзу РСР і започаткував серію епічних полотен:
1957р. — роман «Кров людська — не водиця», написаний до 40-річчя Великого Жовтня;
1959р. — роман «Хліб і сіль», який разом з обома попередніми епічними творами письменника був удостоєний Ленінської премії 1961р.;
1961р. — роман «Правда і кривда», несподіваний своєю публіцистичною «відкритістю»;
1969р. — роман «Дума про тебе».

Поетична творчість М. Стельмаха зменшується: після виходу збірок «Шляхи світання» (1953) та «Жито сили набирається» (1954) письменник обмежується упорядкуванням двох книг вибраного — «Поезії» (1958) і «Мак цвіте» (1968) — та виданням кількох книжечок для дітей.
У 1957р. вийшла друком п’єса «Золота метелиця», яка поклала початок низці драматичних творів: «Кров людська — не водиця», 1958; «Правда і кривда», 1965; «Зачарований вітряк», 1966; «На Івана Купала (Дума про Морозенка)», 1966; «Кум королю», 1967; «Дума про любов», 1971.
М Стельмах — знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр («Над Черемошем», 1952; «Гуси-лебеді летять», 1964; «Щедрий вечір», 1967), вчений-фольклорист.
Був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1972), депутат Верховної Ради СРСР ряду скликань, академік АН УРСР.
Помер письменник 27 вересня 1983p.
Справжнє прізвище Анатолія Дімарова інше. Якби він його зберіг, а точніше, якби воно вціліло у страшні немилосердні двадцяті роки, то ми би мали сьогодні видатного українського письменника Анатолія Андроніковича Гарасюту. Але реалії склалися так, що дружина куркуля, рятуючи сина і себе від Сибіру, змінила документи, й Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. Звісно, за радянщини він не міг про це сказати, але на восьмому десятку років і вже у незалежній Україні розповів про це в автобіографічній книзі «Прожити й розповісти».
У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім’я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 1960-ті роки, впродовж яких виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). Лише за останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний Шевченківської премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) були доволі популярними.

У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».
Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів.
Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії» — сільські, містечкові, міські. Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978)— вона разом із попередньою увійшла до 44. підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).
Письменницька праця складалася не зовсім так, як мріялося. А все через ге, що писав у своїх творах життєву правду, про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Бо ж Правда для Анатолія Дімарова — синонім життя. Він дуже часто переступав через «червоні прапорці», а потім не раз ходив, як-то кажуть, у «чорному тілі». У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932— 1933 рр., масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974-1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат— з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

В Анатолія Андрійовича Дімарова — дві життєві пристрасті: це, власне, його творчість і… колекціонування каміння. І вони настільки гармонійно поєдналися в його житті, що у творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»), а в колекціонуванні каменів — до творчості. Його захоплення мінералами почалося ще в далекому 1955 році на кримському Кара-Дазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал… За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут різнобарв’я агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Анатолій Андрійович творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, яке він свого часу привіз з далеких гір.
Микола Трублаїні (Трублаєвський Микола Петрович) (25 квітня 1907 — 5 жовтня 1941) — український письменник.
Народився 25 квітня 1907 року в селі Вільшанка, нині Крижопільского району Вінницької області. У 1915 році пішов до Немирівської гімназії. Навчання він не закінчив — у п’ятому класі втік на фронт, бажаючи допомогти червоноармійцям. До фронту Микола не потрапив — впав з вагону поїзда і покалічив ноги. Після одужання повернувся до рідного села, де став комсомольським активістом — організовує хату-читальню, керує сільською самодіяльністю, в шістнадцять років завідує сільбудом.
У вінницьких газетах (зокрема «Вісті ВУЦВК») почали з’являтися його дописи і кореспонденції про життя на селі. У 1925 році редакція газети «Червоний шлях» посилає М. Трублаїні на навчання на Всеукраїнські курси журналістики у Харкові. По закінченні курсів він працює в редакції харківської газети «Вісті». Узимку 1927 року Трублаїні як кореспондент «Вістей» вирушає у двомісячну подорож на Далекий Схід. Його кореспонденції «Листи з далекої подорожі», «Великим Сибірським шляхом» публікуються в газеті під псевдонімом Гнат Завірюха.

Також твори письменника мають патріотичну спрямованість, зокрема широко відомі пригодницькі повісті «Мандрівники», Шхуна «Колумб», науково-фантастичний роман «Глибинний шлях». З перших днів нім.-рад. війни М.Трублаїні — військовий кореспондент фронтової газети «Знамя Родины». Він загинув восени 1941 року у боях під Дніпропетровськом. Ім’ям М. Трублаїні названо українську літературну премію за твори для дітей і юнацтва.