Олена Іванівна Теліга — українська поетеса, літературний критик, діяч української культури, діячка ОУН. Народилась 8 (21) липня 1906 року в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині Шовгенів. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга. 3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Олександри Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. У 1920 році батько і брат Олени опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині. Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним — з ним згодом і піде на розстріл. Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця. З вибухом Другої світової війни Олена Теліга перебувала в Польщі — ще з 1929 року жила тут, коли у Варшаві померла її мати. Тоді ж настали злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
У 1937 році, виступаючи перед Українською Студентською громадою у Варшаві, Теліга висловлює своє захоплення фашистськими рухами у Європі. Проте тяжіння до Києва жило в її душі постійно: «трагічний» Київ чекав її — і вона не сподіваючись, що на неї чатує небезпека, вирушила разом із Уласом Самчуком і кількома друзями до міста юності.  У грудні 1939 сім’я Теліг переїхала до Кракова, де Олена зустріла свого знайомого, відомого діяча української емігрантської культури Олега Ольжича і вступила в Організацію українських націоналістів (ОУН).

У 1941 році в Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією«Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври». Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти, вона знала, що ризикує, але тікати з Києва не хотіла. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту 9 лютого він назвався письменником, щоб бути разом з нею. В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки. На сірому гестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками. 

Олександр Дюма-батько (24 липня 1802, Віллер-Котре — 5 грудня 1870, П’юї) — французький письменник, чиї пригодницькі романи зробили його одним з найбільш читаних французьких авторів у світі. Також був драматургом і журналістом.
Батько Александра Дюма, Тома-Александр, син маркіза Даві де Ла Пелетрі і чорношкірої рабині Кессетти Дюма, народився в Санто-Домінго і був єдиним з усіх позашлюбних дітей маркіза, якого той визнав й узаконив. Однак в подальшому Тома-Александр посварився з батьком і взяв прізвище матері. Був вояком французької республіканської армії, дослужився до генерала за часів наполеонівських воєн; помер у 1806, коли Александру було лише чотири роки.
Незважаючи на бідність, сім’я мала добру репутацію та зв’язки серед аристократії, котрі допомогли двадцятирічному Александру отримати посаду в Пале-Рояль в Парижі в канцелярії герцога Орлеанського.
Александр розпочав писати статті для журналів і п’єси. Перша п’єса, «Генріх III і його двір» (1829) мала великий успіх, зрештою як і друга, «Крістіна» (1830), після чого Дюма зміг заробляти собі на життя творчістю. У 1835 році вийшов його перший роман «Ізабелла Баварська». З того часу газети почали друкувати його численні романи.
В 1840 році він одружився з актрисою Іді Фер’єр, але мав інтимні стосунки з численними жінками. Результатом стало троє позашлюбних дітей; один з них, узаконений батьком Александр Дюма-син, також став успішним письменником і драматургом. Дюма заробляв значні гроші, але постійно витрачав їх на розкішний спосіб життя і жінок. Видавав журнал і заснував театр — і те, й інше закінчилось невдачею.
В опалі після перевороту 1851 року, втік до Брюсселя (Бельгія) від кредиторів. Провів два роки в Росії (1858–1859), брав участь в боротьбі за об’єднання Італії.
Помер 2 грудня 1870 року.
У 2002 році прах Дюма був перенесений до паризького Пантеону. Його твори були перекладені багатьма мовами і слугували основою для численних театральних постановок і фільмів.
Найвідоміші книги
Трилогія про трьох мушкетерів:
«Три мушкетери» (1844)
«Двадцять років потому» (1845)
«Віконт де Бражелон, або Десять років потому» (1847)
«Граф Монте-Крісто» (1845–1846)
«Дві Діани» (1846)
Трилогія про Генріха Наварського:
«Королева Марго» (1845)
«Графиня де Монсоро» (1846)
«Сорок п’ять» (Les Quarante-Cinq, 1847)
Серія про французьку революцію:
«Джузеппе Бальзамо або Записки лікаря» (1846–1848)
«Кольє королеви» (1849-1850)
«Анж Піту» (1853)
«Графиня де Шарні» (1853-1855)
«Шевальє де Мезон-Руж» (1845)
«Чорний тюльпан» (1850)
Екранізація творів
За його творами в Україні поставлено фільми:
«Д’Артаньян та три мушкетери» (1979, т/ф, 3 а),
а на основі роману «Граф Монте-Крісто» — «В’язень замку Іф» (1988, т/ф, 3 а).
Українські переклади
Українською перекладено декілька праць Дюма, зокрема роман «Три мушкетери», який 1982 року переклав українською Роман Терещенко. Окрім того в 1924—1925 роках у Вінніпезі був опублікований український переклад роману «Граф Монте-Крісто» в 4 томах.

Лівицька-Холодна Наталя Андріївна (*1902, Гельмязів — †2005, Канада) — українська письменниця, поетеса, перекладач.
Народилася 15 червня 1902 р. на хуторі Гельмязів Золотоніського району на Черкащині. Навчалася у Золотоніській та інших гімназіях України. Після національно-визвольних змагань 1917—1922 рр. опиняється в еміграції, зокрема, в Чехословаччині. Середню освіту здобула в Подєбрадах — закінчила матуральні курси 1923 р. Цього ж року вступає в празький Карловий університет.

Досить швидко зближується з іншими поетами празької школи, зокрема з Дараганом, Маланюком. У 1927 р. переїздить до Варшави, студіює філологію при Варшавському університеті. Була однією з організаторів літературної групи «Танк». Друкувалась в альманасі «Сонцецвіт».

Після Другої світової війни мешкала в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. 1950 р. переїздить до США і проживає в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка. Була членом управи Союзу українок Америки. Померла в 2005 р. у Канаді.

Її перу належать поетичні збірки «Вогонь і попіл» (1934), «Сім літер» (1937) та біографічна проза про Шевченка «Шлях велетня» (1955).

У Лівицьку-Холодну був закоханий Євген Маланюк, який присвятив їй декілька поезій.У антології сучасної української поезії «Координати» (упорядкування Б. Бойчука, Б. Рубчака, 1969) підкреслено, що особиста лірика Лівицької-Холодної позначається сильними тематичними впливами французького символізму, з домішками пізнішого декадансу.

Крім того, помітні відсвіти поезії Анни Ахматової. Пристрасть у її інтимній ліриці таємнича, приваблива аж до самозгуби. Кохання майже завжди заборонене, приховане; дуже часто жорстоке й буремне. Лірична героїня зваблює сильних чоловіків гіпнотичною силою «фам фаталь». Разом з тим, поетеса часом говорить про спокій, серйозність і тривалість у коханні. У техніці Лівицької-Холодної панує вишукана гармонія, стрункість і легкість.

Наталія Лівицька-Холодна — поетеса камерного амплуа в найкращому розумінні цього слова. Музика її поезії заслуговує на увагу.
Наталя Андріївна Лівицька-Холодна автор збірок «Вогонь і попіл» (1934), «Сім літер» (1937), «Поезії, старі і нові» (1985), біографічної повісті «Шлях велетня» (1955); оповідань для молоді «Синя квітка», «Я бачив Симона Петлюру», «Розповідь про Крути» (1956). Перекладала твори Ш. Бодлера, П. Валері, Піранделло.

Богдан Михайлович Бойко (*2 червня 1937, Діброва —†26 липня 2000, Діброва) — український письменник, редактор журналу «Перевал», громадський і культурний діяч. Автор багатьох романів та повістей, лауреат кількох літературних премій: в 1998 році — Премія імені Василя Стефаника, а в 1999 році — Літературна премія імені Олеся Гончара та інших.

5 березня 2001 року заснована Обласна (у Івано-Франківській області) премія імені Богдана Бойка в галузі журналістики.
Богдан Бойко народився 2 червня 1937 року у селі Діброва на Івано-Франківщині, у родині колгоспників: батько Михайло Васильович (1905-1984), мати Анастасія Іванівна (1907-1996). В ріднім селі закінчив семирічну школу, до середньої три роки ходив у Старі Скоморохи, у 1956 році вступив на філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчив 1961 року.

Богдана Бойка вважають дуже плідним письменником, з під пера його вийшли числені повісті та романи на суспільні та історичні теми. Після здобуття Незалежності України він працює в редакції новоствореного часопису «Перевал». Через чималий внесок в літературне життя краю, його було обрано (літераторами) головним редактором місцевого літературно-художнього і громадсько-політичного часопису «Перевал» (м.Івано-Франківськ) з 1996 року.

Богдан Бойко є автором числених повістей та романів на суспільні та історичні теми.
За свою творчу працю та громадські ініціативи Богдан отримував числені літературні нагороди:

Алан Маршалл (*2 травня 1902, Нурат, шт. Вікторія — †21 січня 1984, Мельбурн) — австралійський письменник.

Дитинство Маршалла проминуло у сільській місцевості Австралії. «Уся його освіта,— писав Маршалл в автобіографічній повісті „Я вмію стрибати через калюжі“,— обмежилася кількома місяцями занять з вічно п’яним учителем… Почавши самостійне життя, батько мандрував дорогою від ферми до ферми, винаймаючись об’їжджати коней чи переганяти стада». Його батьки були простими трудівниками. У віці шести років він перехворів поліоіелітом, залишився інвалідом, що вплинуло на його життя та літературну творчість.

Його довго не хотіли брати на роботу. Та, маючи завзяту і настійливу вдачу, Маршалл влаштувався працювати дрібним клерком у селищі неподалік від міста Мельбурна. Згодом були інші роботи — у галантерейному магазині, ритуальному бюро. Врешті-решт Алана було прийнято бухгалтером на взуттєву фабрику. У вільний час він писав репортажі про важке життя австралійських робітників періоду економічної кризи тридцятих років минулого століття. Але ці репортажі друкували лише у робітничій газеті. У той час Алан Маршалл написав також роман «Які чудові твої ніжки». На сторінках цього твору письменник змалював роботу працівників взуттєвої фабрики. Писав він також оповідання, у сюжетах яких не було ніякої вигадки. Письменник художньо обробляв їх, надаючи цим розповідям ємності і лаконічності. На літературних конкурсах ці оповідання високо оцінювали, їм присуджувалися премії, але їх не публікували. Адже видавці були впевнені, що для читачів вони будуть нецікавими. У кількох збірках письменник проявив себе як майстер-гуморист.

У роки Другої світової війни Алан Маршалл багато їздив країною, зустрічався з солдатами, які воювали в Європі. Ці зустрічі знайшли відображення у книзі нарисів письменника «Це мій народ». Книга відразу стала популярною в Австралії. Сучасник А. Маршалла, відомий австралійський письменник Венс Палмер, після виходу цих нарисів зазначив, що їх автор просто не здатний написати нудну фразу, а це незвичайний хист. Від того часу почала втілюватися у життя його мета. Алан Маршалл розпрощався з бухгалтерією і почав займатися письменницькою працею та мандрувати. Він об’їздив малодосліджені території півострова Арнемленд, тропічні північні райони Австралії. Знайомився з аборигенами, вивчав їхню мову, побут і звичаї. Записував легенди та перекази. За це отримав прізвисько Гуравілла — творець історій. Ці історії у літературній обробці автора склали книжку «Люди прадавніх часів». А. Маршалл побував також у європейських державах, колишньому СРСР. Маршалл бував в Україні, мав творчі контакти з журналом «Всесвіт», де протягом 1958–1976 pp. було опубліковано низку його творів. Окремі твори Маршалла переклали М. Пінчевський, О. Гавура та ін. Останні книжки письменника «Австралія Алана Маршалла» та «Бійці Алана Маршалла» були написані у восьмидесятих роках минулого століття. Це оповідання, замальовки, в яких поєднані реальність та фольклор, розповіді про екзотичну, на наш погляд, природу Австралії та її прекрасних людей, які люблять життя, радісно сприймають навколишній світ і вірять у добро. Помер Алан Маршалл 21 січня 1984 року у Мельбурні.

 «Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени:
один перед сучасниками,
другий — перед історією»
Ірина Вільде

    Мало хто знає, що в перекладі з німецької «вільде» означає «дика, бурхлива», а ім’я Ірина — у даному разі похідне від Дарини. Ось так і «народився» псевдонім «Ірина Вільде».
Писати донька відомого поета ХХ століття Дмитра Макогона Даринка почала ще юнкою, але в ті роки літературна справа вважалася заняттям не вельми гідним для дівчини з інтелігентної родини, ось вона й підписала перше оповідання вигаданим «Ірина Вільде».
Народилася Дарина Дмитрівна Полотнюк (справжнє ім’я) 5 травня 1907 р. в Чернівцях, у сім’ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Яковича Макогона, який в роки першої світової війни був січовим стрільцем і, як багато стрільців, поетом. Мати, Адольфіна Янішевська, жінка сильна і мужня, – німкеня за походженням. Батько був її першим учителем літератури, а його книжки — початковою позакласною лектурою. Дитинство і юність пройшли у Чернівцях, Лукавиці (Глибоцький район) та Веренчанці (Заставнівський район).
Вчилася в Чернівецькій українській державній гімназії. Гімназійну освіту завершила в Коломиї. У листопаді 1918 р. Буковину окупувала боярська Румунія.
Як згадує Ярема Полотнюк, син письменниці, його дідусь мав сміливість писати в Міністерство освіти Румунії листи проти румунізації українців. Його востаннє попередили, що зашлють на роботу в таке місце, де ніхто не зможе його утримувати (тоді сільських учителів утримувала громада), і сім’я перебралася в Галичину.
Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 р. до Станіслава. Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, яку закінчила в 1927 році. Серед її однокласниць була Дарина Цвек, знаменита завдяки її кулінарним книгам. Потім вступає до Львівського університету, де навчалася з 1928 по 1933 рік.
Двадцятитрьохрічна студентка пише свій перший прозовий твір під назвою „Повість життя” („Поема життя”), в якому чітко проступають дві суперечливі тенденції: гуманно-демократична і снобістська, набута в університетському середовищі.
„Поема життя” штучна і героїня її штучна. Галицька преса не помітила новели, не зауважила й нового імені.
Уже цю першу новелку ( а потім і всі інші твори) юна авторка підписує екзотичним – як для Галичини – псевдонімом: Ірина Вільде, уникаючи відомого в літературних колах татового прізвища.
У 1932 році друкується її оповідання „Щастя”. Це був уже зовсім інший твір, написаний не епігоном, а людиною спостережливою і серйозною, пройнятою співчуттям до знедолених. В оповіданні проступає щось невиразне, але відчутне, те „щось”, яке потім буде назване „невловимим стилем Ірини Вільде”.
Одне за одним пишуться і друкуються нові оповідання – елегантні, вишукані й милі, але водночас безбарвні, прісні, як дієтична страва.
Коли через матеріальні нестатки Дарина Макогон мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк.
Оповідання „Кар’єра” знаменує собою крутий поворот у літературному житті письменниці. Воно починається сімейною ідилією, розповіддю про подружні стосунки адвоката Василя Чугайка і його дружини Лесі ( усе подається через сприймання цієї молодої, доброзичливої жінки). Але сімейна ідилія кінчається загибеллю ілюзій. При тому страждає Леся, на боці якої всі симпатії авторки. В її нещасті винуватий Василь Чугайк, мужчина! Він виявляється не на висоті, бо його перемогла й підкорила вампір-жінка. Усі мужчини однакові! Всі вони банкрути! Місце мужчини повинна зайняти жінка – це і буде справжня справедливість! Ось такі спрощені й заплутані тенденції „Кар’єри”.
Поступово зароджується задум найкращої з „ренесансних” новел Ірини Вільде „Наші батьки розлучились” – ота сама життєва тема родинного неблагополуччя, розколу, пошук винуватця і розлучення, тема, майже неможлива для Галичини.
У цей час письменниця читає оповідання А.Чехова „Слабка істотка”. У ньому сильні і слабкі персонажі міняються місцями. Вона повторює цей прийом, і старий зміст невпізнанно оновлюється. Замислившись над безглуздям безглуздих, авторка примусила замислитися читача. Оповідання лишає щемкий біль і досаду в серці: життя і без того коротке, часто й гірке, а тут ще люди такі нерозумні й непоступливі. не маючи заслуг один перед одним і суспільством, вони вимагають собі виняткових прав, привілеїв і пільг коштом інших людей!.. Відомо ж – хочеш бути любимим і шанованим, поводься по-людському!.. Любов і шану треба заслужити!
Змальовані в оповіданні життєві обставини й живі, повнокровні характери допомогли письменниці звільнитися від упереджень: вона вперше відчула себе справжньою матір’ю всіх своїх літературних дітей”, – тепер уже незалежно від статті. А матері, як відомо, „який палець не ріж – то все одно боляче !..”
Ранню прозу Ірини Вільде можна вважати „феміністичною”, у центрі якої доля жінки і її складний внутрішній світ. Письменниця „підхопила тему, розгорнуту О.Кобилянською і продовжила її творче осмислення”. ЇЇ героїні (новели „Марічка”, „Щастя”, „Дух часу”, „Пуста жінка”, „Лист”) так само внутрішньо багаті особистості, надзвичайно емоційні та горді жінки, але вони шукають своє щастя, насамперед, у родині та коханні, вони бунтують проти зміління власної душі, проти приниження своєї людської гідності („Годі!”, „Крадіж”, „Не можу”).
Ірина Вільде писала в одній із своїх статей, що боротьба за жіночу рівноправність уже позаду, а тепер має бути „боротьба за природне щастя жінки”.
Влаштувавшись на роботу в часопис „Жіноча доля” у Коломиї, Ірина Вільде працює там до 1939 року , а потім переселяється до Львова.
Одним з обов’язків письменниці було ведення так званих „жіночих куточків” в місцевій пресі. Згодом, не раз, Ірина Вільде пояснювала як важко вести таку рубрику і скільки відомостей вона там почерпнула, які згодом перекочували на сторінки її головного роману-епопеї „Сестри Річинські”.
У 1934 році Дарина одружується з Євгеном Полотнюком.А познайомились вони, напевно, в „Пласті” (скаутській організації), активними членами якої були обоє. Її чоловік отримує міжнародний диплом лісного інженера, роботу за спеціальністю у Сам борі, поблизу Дрогобича, що на Львівщині.
У 1935 році отримала Літературну премію Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка.
Є чимало свідчень ніжної, відданої любові Ірини Вільде до Буковини. У творчості, передусім, це чудова повість „Повнолітні діти” (1938).
Звичайно ж, це великою мірою розповідь письменниці про власне дитинство у Веренчанці, про навчання в чернівецькій українській гімназії, про перше кохання. Цей роман — серйозний історичний документ про 20-і роки на Буковині, в якому чимало цікавих фактів, зокрема той, коли українські гімназисти вночі вирвали з землі щойно посаджені на честь румунського короля дубки. За це багато з них були виключені з гімназії.  1936 року в сім’ї Полотнюків народився син Ярема. А в 1939 році Євген Полотнюк, який працював лісничим в Прикарпатті, потрапляє в трагічно-відому Березу Картузську, за підозрою в причетності до ОУН. Звідки його визволяють вже радянські війська і сім’я Полотнюків з радістю приймає радянську владу.
Сповнились новим змістом життя й праця письменниці. Ірина Вільде багато пише, листується з письменницькими і культурними колами Радянської України. У 1940 році її прийняли до Спілки письменників СРСР. У цей час написані оповідання „Товаришка Маня”, „”До моря”, „Володко”, „Роман жениться” „Орися”, низка нарисів, статей, кореспонденцій в різних газетах. Звичайно, не все із задуманого вдалося письменниці реалізувати, та важливо інше: вона прагнула осмислити нове життя.
Спілкувалася Дарина Дмитрівна і з письменниками, які емігрували за кордон.
Війна застала сім’ю Полотнюків на Яворівщині, де на той час працював Євген за своєю лісничою спеціальністю.
Після проголошення правління Ярослава Стецька, Полотнюк отримав направлення на посаду лісничого в угіддя Андрія Шептицького в селі Микуличин Надвірнянського району. Там діяла школа для підготовки командного складу бійців УПА. Ірина Вільде була поруч з чоловіком, знала про його роботу.
14 серпня 1942 року вона народила молодшого сина – Максима. У 1943 році УПА і партизани-ковпаківці заключили тимчасовий союз: УПА дозволила прохід з’єднанням Ковпака по підконтрольним їй територіям і забезпечувала партизан продуктами. Називалась операція „Буря”, а одним із здійснювачів її зі сторони УПА був Євген Полотнюк. Таким чином партизани і сам Сидор Ковпак опинились біля Яремчі і познайомились з Полотнюками.
За допомогу ковпаківцям, і взагалі за його діяльність в жовтні 1943 року гестапо знищило Євгена Полотняка.
Восени 1944 року Ірина Вільде, разом із синами, переїжджає до Львова. Зупинилась вона у своєї давньої приятельки Ольги Думчинської, яка представляла письменницю читачам і журі літературної премії Товариства імені І.Франка.
За допомогою Дарія Дмитрівна звернулась до Спілки письменників, яка відновила свою діяльність. Михайло Рудницький допомогає їй знайти житло – ту саму квартиру, де вона прожила довгий час.
1945 року Ірині Вільде вдалося випустити у видавництві „Вільна Україна” абсолютно без змін ( у порівнянні з довоєнним виданням) повість „Б’є восьма”.
На цей час припадає і її активне намагання опублікувати роман „Сестри Річинські”.
1947 рік в житті письменниці став знаменним. Ірину Вільде обирають депутатом Верховної Ради УРСР і нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора. У подальшому вона неодноразово була депутатом обласної і міської рад, очолювала львівську письменницьку організацію.
Роман Ірини Вільде „Повнолітні діти” – ґрунтовна переробка двох повістей „Б’є восьма”(1936) та „Повнолітні діти” (1939). У новій редакції твір вийшов у світ 1952 року, а 1963-го його перекладено російською мовою. В останній період життя автор ще працювала над твором. Його фрагмент від назвою „Дзеркало” публікувався у журналі „Жовтень” (1973, № 5).
При допрацюванні автор ширше осмислила розвиток суспільних явищ, ввела в художню тканину нові, соціально-значиміші образи, поглибила характеристику тих образів, які читач зустрічає в повістях „Метелики на шпильках” та „Б’є восьма”, доповнила сюжет новими подіями („бурякова” історія в селі Веренчанка; епізод голодування на селі; історія гуцула-рекрута; картина в поїзді та Штефанешті та ін.).
  „Повнолітні діти” – це роман не тільки про лихоліття на Буковині в 20-ті роки, а й водночас книга про любов і молодість, про „різні кольори кохання і дружби…”.
Ірину Вільде цікавить своєрідна „діалектика душі”, психологічний стан героя в час його волевиявлення. Тому так тонко й прискіпливо вона „тче” риси, що витворюють складний характер Дарки Попович, знайомої читачам з попередніх (ранніх) повістей. У цього персонажа з’явилися нові штрихи, нові нюанси як зовнішні, так і внутрішні. Виразнішими стали мінливий, мов березневий день, настрій Дарки, вияв почуттів і намірів, гострішими й відкритішими її судження. Все це переплітається в цьому образі природно й органічно.
  Протягом багатьох років Ірина Вільде продовжувала свою працю над великим прозовим полотном „Сестри Річинські” ( почала працювати над романом ще в 1939 році).
Найприскіпливіше той роман був аналізований не стільки літературознавцями, скільки нашими ідеологами та керівниками від літератури зі своїм партійним апаратом. Доля хотіла також, щоб той роман був нагороджений Державною премією УРСР імені Тараса Шевченка, який і став черговою шпилькою, аби „пришпилити” творчість Ірини Вільде до радянської літератури з її сумнозвісним соцреалізмом.
З української письменниці, нагородженої премією Товариства ім. Івана Франка, вона ставала українською радянською письменницею, нагородженою Шевченківською премією. Вона була названа колабораціоністкою з комуністичним режимом, від неї відвернулися ті, хто знав її ще з передвоєнних часів, відвернулася діаспора.
В основі роману історія родини провінційного попа Аркадія Річинського, життя його п’яти дочок.
Головні героїні роману і їхня мати, які раптово осиротіли і залишилися без засобів для існування разом з багаточисленною ріднею, друзями і знайомими проживають в невеликому містечку Наше (Головний прообраз Коломиї, хоча багато рис притаманних багатьом містекам Галичини).
Дія роману відбувається протягом 1937-1938 років, з деякими екскурсами в минуле героїв. Але незважаючи на це, тут виразно окреслюється суспільне обличчя Галичини 20-30-х років ХХ століття.
Незважаючи на таку вузькість територіально-часових координат, книга насичена реаліями і деталями, за що її можна сміливо вважати енциклопедією галицького життя останніх передвоєнних літ. За сторінками роману можна прослідкувати еволюцію моди, кухні, спорту, садівництва ( з яким смаком описані різні сорти яблук в саду Ілаковичів), способи облаштування житла, особливості дизайну розпису стін, розваги різних верств суспільства – від концертів оперних знаменитостей до танців у передмісті, які закінчуються бійкою.
Роман Вільде „Сестри Річинські” приваблює багатою мовною палітрою, різноманітними за інтонацією монологами, виразними й характерними діалогами, живими пейзажами.
https://youtu.be/DlyTi0nKljY
Сучасники про Ірину Вільде
Велич Ірини Вільде у відстоюванні справедливості.
Павло Загребельний
Всі люди, які її знали, називали Нанашка. Це було таке ласкаве слово, яке відображало і її характер. Але ми зараз відзначаємо людину величезного літературного обдарування і величезних заслуг перед рідною літературою.
Цю видатну українську письменницю, внесено ЮНЕСКО до числа знаменитих людей ХХ століття і другого тисячоліття.
П.І.Писарчук
Писати донька відомого поета ХХ століття Дмитра Макогона Даринка почала ще юнкою, але в ті роки літературна справа вважалася заняттям не вельми гідним для дівчини з інтелігентної родини, ось вона й підписала перше оповідання вигаданим «Ірина Вільде».
Мало хто знає, що в перекладі з німецької «вільде» означає «дика, бурхлива», а ім’я Ірина — у даному разі похідне від Дарини. Ось так і «народився» псевдонім «Ірина Вільде».
Жанна Попович
Вона була моєю письменницею. Нашою. Вона говорила і думала, як ми всі. „Нанашка”, що в перекладі з місцевого значить „Хрещена мати”
Історія дала їй, Ірині Вільде, право голосу, аби сказати від власного імені та імені свого покоління, що воно, те покоління, і вона, письменниця, речниця того покоління, всього-на-всього є метеликами на шпильках. Прекрасними сотворінмями, готовими до лету, але такими, що ніколи не полетять, їм судилося бути прип’ятими шпильками до підставки жорстокого життя. Це були страшні, відчайдушні, неймовірні, але правдиві слова…
Роман Горак
Чайковський Андрій Якович (15. 05. 1857, м. Самбір, нині Львівська область – 02. 06. 1935, м. Коломия, Івано-Франківська обл.) –  з 1914р. проживав у м. Бережани (нині Бережанська міська територіальна громада Тернопільського району) — правник, письменник, громадсько-політичний діяч. Голова Товариства письменників і журналістів (1924, м. Львів). Навчався на філософському факультеті Львівського університету (через нестатки залишив навчання; доброволець 30-го полку австро-угорської армії; офіцер, 1878-82); під час навчання голова таємного гуртка “Студентська Громада” (1877), студент, організації “Дружний лихвар” (1870-і), співзасновник “Кружка правників”, активіст “Просвіти” (1878-82). 1886-1914 – адвокат у м. Бережани, де 1890 відкрив приватну адвокатську канцелярію. Тут діяльний у громадсько-культурному і політичному житті. У Коломиї діяльний у товариствах “Просвіта”, “Рідна школа”, “Відродження”, співорганізатор товариства “Каменярі” та ін. Автор історичних романів “Сагайдачний” (у 3-х ч., 1918-32);”Олексій Корнієнко” (у 2-х кн., 1924); “Полковник Михайло Кричевський” (1935); повісті “Олюнька”, “Бразилійський гаразд” (обидві – 1895), “В чужім гнізді” (1895-96), “Четверта заповідь”, “Своїми силами” (обидві – 1902), “Козацька помста” (1904), “За сестрою” (1907), “З ласки родини” (1911), “Віддячився” (1913), “Побратими” (1918), “Украдений син”, “Малолітній” (обидві – 1919), “На уходах” (1921), “До слави” (ч. 1 – 1929, ч. 2 – 1932), “Одарка”, “Запорожжя”, “Сонце заходить” (усі – 1930), “За наживою”, “Богданко” (обидві – 1934), “Перед зривом” (1935) та ін.; споминів, есе, оповідань, нарисів, фах., статей. Співпрацював з І. Франком (уперше зустрівся 1875). Товаришував із А. Крушельницьким, Р. Купчинським, Б. (написав портрет Ч.) та Л. Лепкими, М. Яцківим. У Бережанах: 1936 Ф. Коковський відкрив музей Чайковського; 1996 встановлено погруддя Андрію Чайковському (скульптор І. Сонсядло); в експозиції Бережанського музею книги зберігаються матеріали про Чайковського. 1990 у Бережанах започатковано Чайковські читання. 1992 в Коломиї встановлено пам’ятну таблицю. 1995 в Самборі засновано Наукову фундацію ім. Чайковського для вивчення та популяризації його творчості. Іменем Андрія Чайковського названо вулиці у містах, де він жив і працював.

Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912р. у селі Дяківці Літинського району на Вінниччині в родині незаможного хлібороба.

Перші його віршові спроби припадають на тридцяті роки, коли він по закінченні Вінницького педагогічного інституту (1933) вчителює спочатку на рідному Поділлі, а потім у школі села Літки на Київщині. Паралельно з роботою вчителя Стельмах працює і як збирач народнопісенних скарбів; пізніше (після Великої Вітчизняної війни) він деякий час вдосконалював професійні навики фольклориста на посаді наукового співробітника в Інституті фольклору та етнографії АН УРСР.

Перша збірка поезій «Добрий ранок» виходить під редакцією А. Малишка 1941 року.

Картинки по запросу михайло стельмах твориПеребуваючи у лавах Радянської Армії, М. Стельмах зустрів Велику Вітчизняну війну. У 1941р. отримав важке поранення в голову і спину. Після тривалого лікування — знову на фронті. Списаний медкомісією зі служби в артилерійській частині, працює спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини» (Перший Український фронт). Залікувавши друге важке поранення (липень 1944р.), він повертається до лав захисників Вітчизни і закінчує війну на німецькій землі.

Під час війни у Воронежі та Уфі вийшли під редакцією М. Рильського дві збірочки фронтових віршів Стельмаха «Провесінь» і «За ясні зорі» (1942), в 1943р. з’явилась надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Ю. Яновського.

1943 роком датується початок роботи над вимріяним ще до війни великим прозовим твором. Праця над ним тривала вісім років; частини твору «На нашій землі» (1949) та «Великі перелоги» (1951) створили в цілокупності (після кількох «проміжних» редакцій окремих частин) об’ємний роман-хроніку під назвою «Велика рідня». Роман був удостоєний Державної премії Союзу РСР і започаткував серію епічних полотен:

1957р. — роман «Кров людська — не водиця», написаний до 40-річчя Великого Жовтня;

1959р. — роман «Хліб і сіль», який разом з обома попередніми епічними творами письменника був удостоєний Ленінської премії 1961р.;

1961р. — роман «Правда і кривда», несподіваний своєю публіцистичною «відкритістю»;

1969р. — роман «Дума про тебе».

Картинки по запросу михайло стельмах чотири бродиОстанній роман — «Чотири броди» (1979, Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1980р.), як і «Велика рідня» і «Дума про тебе», об’єктом зображення має українське село 30-х років і часів Великої Вітчизняної війни. Цей роман, який справедливо вважають творчим заповітом видатного письменника, складно і довго йшов до читача. Це пояснюється тим, що в ньому автор порушив заборонені тоді теми — голоду 1933 року, сталінських репресій, атмосфери недовіри та донощицтва, що панували в ті роки, свавілля партійних керівників.

Поетична творчість М. Стельмаха зменшується: після виходу збірок «Шляхи світання» (1953) та «Жито сили набирається» (1954) письменник обмежується упорядкуванням двох книг вибраного — «Поезії» (1958) і «Мак цвіте» (1968) — та виданням кількох книжечок для дітей.

У 1957р. вийшла друком п’єса «Золота метелиця», яка поклала початок низці драматичних творів: «Кров людська — не водиця», 1958; «Правда і кривда», 1965; «Зачарований вітряк», 1966; «На Івана Купала (Дума про Морозенка)», 1966; «Кум королю», 1967; «Дума про любов», 1971.

М Стельмах — знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр («Над Черемошем», 1952; «Гуси-лебеді летять», 1964; «Щедрий вечір», 1967), вчений-фольклорист.

Був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1972), депутат Верховної Ради СРСР ряду скликань, академік АН УРСР.

Помер письменник 27 вересня 1983p.

Справжнє прізвище Анатолія Дімарова інше. Якби він його зберіг, а точніше, якби воно вціліло у страшні немилосердні двадцяті роки, то ми би мали сьогодні видатного українського письменника Анатолія Андроніковича Гарасюту. Але реалії склалися так, що дружина куркуля, рятуючи сина і себе від Сибіру, змінила документи, й Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. Звісно, за радянщини він не міг про це сказати, але на восьмому десятку років і вже у незалежній Україні розповів про це в автобіографічній книзі «Прожити й розповісти».

У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім’я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 1960-ті роки, впродовж яких виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). Лише за останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний Шевченківської премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) були доволі популярними.

Анатолій Андрійович Дімаров народився 5 травня 1922 р. у Миргороді на Полтавщині в учительській сім’ї. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. У письменника за плечима нелегке життя: страшні роки голодомору Анатолій Андрійович пам’ятає ще хлопчиком, юнаком потрапив на війну. Майбутній письменник воював на Південно-Західному. фронті, побував у окупації, був командиром партизанського загону, має кілька поранень і контузій. Увесь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах.

У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».

Протягом 1950-1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951-1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди».

Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії» — сільські, містечкові, міські. Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978)— вона разом із попередньою увійшла до 44. підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).

Письменницька праця складалася не зовсім так, як мріялося. А все через ге, що писав у своїх творах життєву правду, про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Бо ж Правда для Анатолія Дімарова — синонім життя. Він дуже часто переступав через «червоні прапорці», а потім не раз ходив, як-то кажуть, у «чорному тілі». У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932— 1933 рр., масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974-1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат— з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик». В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем’я дерев’яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев’яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев’яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.

В Анатолія Андрійовича Дімарова — дві життєві пристрасті: це, власне, його творчість і… колекціонування каміння. І вони настільки гармонійно поєдналися в його житті, що у творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»), а в колекціонуванні каменів — до творчості. Його захоплення мінералами почалося ще в далекому 1955 році на кримському Кара-Дазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал… За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут різнобарв’я агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Анатолій Андрійович творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, яке він свого часу привіз з далеких гір.

Микола Трублаїні (Трублаєвський Микола Петрович) (25 квітня 1907 — 5 жовтня 1941) — український письменник.

Народився 25 квітня 1907 року в селі Вільшанка, нині Крижопільского району Вінницької області. У 1915 році пішов до Немирівської гімназії. Навчання він не закінчив — у п’ятому класі втік на фронт, бажаючи допомогти червоноармійцям. До фронту Микола не потрапив — впав з вагону поїзда і покалічив ноги. Після одужання повернувся до рідного села, де став комсомольським активістом — організовує хату-читальню, керує сільською самодіяльністю, в шістнадцять років завідує сільбудом.

У вінницьких газетах (зокрема «Вісті ВУЦВК») почали з’являтися його дописи і кореспонденції про життя на селі. У 1925 році редакція газети «Червоний шлях» посилає М. Трублаїні на навчання на Всеукраїнські курси журналістики у Харкові. По закінченні курсів він працює в редакції харківської газети «Вісті». Узимку 1927 року Трублаїні як кореспондент «Вістей» вирушає у двомісячну подорож на Далекий Схід. Його кореспонденції «Листи з далекої подорожі», «Великим Сибірським шляхом» публікуються в газеті під псевдонімом Гнат Завірюха.

Картинки по запросу икола ТрублаїніВ 1930 році Трублаїні вирушає в експедицію в Арктику, на острів Врангеля на криголамі «Ф. Літке». Оскільки місце журналіста в експедиції було вже зайняте, письменник опановує професії кочегара, механіка, вантажника і влаштовується на судно котельним днювальним. За участь у цьому рейсі М.Трублаїні нагороджено медаллю. Враження від подорожі лягли в основу книг «До Арктики через тропіки», «Людина поспішає на поміч», «Ф.Літке» — переможець криги“. Згодом, в 1932 р., письменник знову відвідав Арктику як учасник експедиції на криголамах «Сибіряков» і «Русанов». Недивно, що люди Півночі, їхнє життя є темою багатьох книг Трублаїні, зокрема першого його великого твору — повісті «Лахтак».

Також твори письменника мають патріотичну спрямованість, зокрема широко відомі пригодницькі повісті «Мандрівники», Шхуна «Колумб», науково-фантастичний роман «Глибинний шлях». З перших днів нім.-рад. війни М.Трублаїні — військовий кореспондент фронтової газети «Знамя Родины». Він загинув восени 1941 року у боях під Дніпропетровськом. Ім’ям М. Трублаїні названо українську літературну премію за твори для дітей і юнацтва.

Твори

Оповідання