Мігель де Сервантес Сааведра — відомий іспанський письменник, автор роману «Дон Кіхот». Народився імовірно 29 вересня 1547 року в сім’ї збіднілих дворян, в місті Алькала-де-Енарес. Коли Мігель підріс, батьки були близькі до розорення, тому він вступив на службу до Джуліо Аквавіва-і-Арагону, посла Папи Римського, працював у нього ключником. Разом вони 1569 р. виїхали з Мадрида в Рим. При Аквавіви Сервантес знаходився приблизно рік, а в другій половині 1570 року він стає військовослужбовцем іспанської армії, полку, який дислокувався в Італії. Цей період біографії зайняв у нього 5 років і справив значний вплив на подальше життя, оскільки Сервантес мав можливість близько познайомитись з Італією, її багатою культурою, суспільними порядками. Знаменита морська битва при Лепанто 7 жовтня 1571 р стало знаменною і для Сервантеса, тому що він був поранений, внаслідок чого діючою у нього залишилася тільки права рука. Госпіталь в Мессіні він покинув лише навесні 1572 року, але продовжив військову службу. 1575 р Мігель і його брат Родріго, також військовослужбовець, були захоплені піратами на кораблі, що прямував з Неаполя до Іспанії. Вони були продані в рабство і виявилися в Алжирі. Уникнути тяжких покарань і смерті Сервантесу допомогла наявність рекомендаційних листів до короля. Чотири спроби втекти закінчилися невдачею, і лише через 5 років, в 1580 р, християнські місіонери допомогли йому звільнитися. На зміну життя, повного пригод, прийшла монотонність цивільної служби, постійні пошуки засобів до існування. До цього періоду відноситься і початок літературної діяльності. Майже 40-річний Сервантес написав в 1585 р роман «Галатея» і близько 30 п’єс, які не справили особливого враження на публіку. Доходи від письменницької праці були занадто малі, і письменник переїхав з Мадрида до Севільї, де найнявся на службу — на посаду комісара по продовольчих заготівлях. За 6-річний період служби йому довелося тричі бути заарештованим: такі наслідки мала недбалість ведення документації. У 1603 р. Сервантес вийшов у відставку, в наступному році переїхав з Севільї в Вальядоліду, яка була тимчасовою столицею Іспанії. У 1606 р. Сервантес переїхав у Мадрид, який став столицею Іспанії. У 1605 р побачила світ перша частина найбільшого роману Сервантеса — «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», який, будучи пародією на лицарські романи, став справжньою енциклопедією життя Іспанії XVII в. Але світова популярність прийшла до Сервантеса далеко не відразу. Друга частина роману була написана тільки через 10 років, і в цьому проміжку публікується цілий ряд творів, що зміцнюють його письменницьку славу: другий за значимістю твір — «Повчальні новели» (1613), збірка «8 комедій і 8 інтермедій». В кінці творчого шляху з’явився любовно-пригодницький роман під назвою «Мандри Персілія і Сіхізмунди». Незважаючи на популярність, Сервантес залишався бідним, жив в мадридському районі для малозабезпечених. У 1609 р. він став членом Братства рабів найсвятішого причастя; його дві сестри і дружина прийняли чернечий постриг. Зробив те ж саме — став ченцем — і сам Сервантес буквально напередодні смерті. 23 квітня 1616 р. перебуваючи в Мадриді письменник помер від водянки.
Особисте життя
Сервантеса 12 грудня 1584 року Мігель Сервантес одружився на дев’ятнадцятирічній дворянці міста Есківіас Каталине Паласіос де Саласар, від якої йому дісталося маленьке придане. У нього була одна позашлюбна дочка — Ісабель де Сервантес.
Вільям Сідні Портер народився 11 вересня 1862 в Грінсборо штату Північна Кароліна. Портер закінчив середню школу у 1876 році і вступив до вищої школи Ліндсей Стріт. Його тітка стала йому опікуном у 15 років. У 1879 році він починає працювати бухгалтером у аптеці свого дядька, а у 1881 він стає фармацевтом, працює в аптеці. Після цього став касиром і бухгалтером в одному з банків Остіна. Був звинувачений в крадіжці — і півроку ховався від правосуддя в Гондурасі, потім в Південній Америці. Повернувшись в США, був засуджений і посаджений у в’язницю, де провів три роки (1898–1901). Перебуваючи в ув’язненні Портер написав кілька літературних творів. Тоді ж узяв псевдонім — О. Генрі (іноді підписувався як Олів’є Генрі). Перша розповідь письменника була опублікована в 1899 році ( «Різдвяний подарунок Діка — Свистуна»). Перший роман «Королі і капуста» був надрукований в 1904. Відомі твори О. Генрі: «Чотири мільйони» (1906), «Серце Заходу» (1907), «Шляхетний шахрай» (1908), «Шляхи долі» (1909), «Точні справи» (1910) та інші. Майже все життя О. Генрі присвятив написанню коротких оповідань з несподіваними поворотами сюжету. Лише наприкінці життя О. Генрі зайнявся романами. Наприкінці життя Портер страждав цирозом печінки і діабетом. Портер помер 5 червня 1910 в Нью-Йорку у віці 47 років. Через кілька років після смерті письменника була заснована премія О. Генрі .
Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902р. в с. Нечаївці (Компаніївський район Кіровоградської області), де колись був хутір пана Майєра. У квітні 1945р. Ю. Яновський з уст матері записав деякі подробиці про свій родовід та місце народження, а опубліковані вони повністю 1983р.
Сім’я мала дев’ятеро дітей; злидні й нестатки змушували її кілька разів змінювати місце свого мешкання, з 1917р. жили в Єлисаветграді, де батько працював на заводі сільськогосподарських машин.
Далі — середня освіта (народне училище, земське реальне училище); служба в 1919 — 1921 pp. у різних установах; не завершене навчання в Київському політехнічному інституті (1922 — 1925), де він бере участь у літературній студії інституту, входить у театральні кола столиці, допомагає акторам і режисерам театру-студії імені Г. Михайличенка у створенні ряду вистав, виявляючи неабиякі знання фольклору, і пише в співавторстві з С. Греєм гротескну п’єсу «Камергер»; співробітництво з групою київських панфутуристів. Тоді були опубліковані вірші «Море» (російською мовою під псевдонімом «Ней») та «Дзвін» (українською за власним прізвищем), здійснені газетні публікації в «Більшовику» (дванадцять нарисів і дві рецензії, підписані псевдонімом «Юр. Юрченко»).
Хоча основних літературних успіхів Ю. Яновський досягне в прозі та драматургії, але писання віршів не облишатиме протягом усього життя. Кращі з них увійшли до збірки «Прекрасна УТ» (1928), що була через чотири роки перевидана з деякими доповненнями. Кілька пізніших поезій датуються сороковими і п’ятдесятими роками, але в друк не видавалися. Вони стали відомими лише після смерті письменника, коли вийшло перше п’ятитомне зібрання його творів (1958 — 1959).
Перший прозовий твір — новела «А потім німці тікали» — опублікуваний у газеті «Більшовик» 2 березня 1924р.
1925р. виходить збірка «Мамутові бивні», до якої включені новели, створені на матеріалі конкретних подій громадянської війни.
1927р. — книжка «Кров землі», доповнена новими оповіданнями — «В листопаді», «Байгород», «Рейд». У час їх створення Ю. Яновський працював на Одеській кіностудії, освоюючи там секрети нової для нього кіно-справи (про майстрів кіно опублікував 1930р. книжку нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря»). Пише два нариси про режисера О. Довженка («Історія майстра» і відгук-есе про фільм «Звенигора» (1927р.)), оповідання «В листопаді», що присвячене О. Довженкові. В Одесі створив кілька кіносценаріїв — «Гамбург», «Фата моргана» й ін.
Належав у різний час до «Комункульту», «Жовтня», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту», але ця приналежність була здебільшого формальною.
Підсумок літературної молодості — два романи — «Майстер корабля» (1928) та «Чотири шаблі» (1930), (у 1930р. кілька розділів «Чотирьох шабель» опублікував журнал «Красная новь»).
Задум «Майстра корабля» (являє собою мемуарну розповідь То-Ма-Кі (Товариша Майстра Кіно) народився ще в часи роботи на Одеській кінофабриці, а реалізація цього задуму відбувалася після приїзду в 1927р. до Харкова.
1932p. — вийшла окремим виданням п’єса «Завойовники».
1935р. — опублікування «Вершників». За змістом, життєвим матеріалом й за художньою вагою «Вершники» — один із кращих творів радянської літератури про героїку громадянської війни.
Зростання таланту Яновського-драматурга позначене створенням романтичної трагедії «Дума про Британку» (1937). Перші вистави «Думи про Британку» в 1937p. театральна критика не сприйняла. Пізніше п’єса була перероблена, і останній варіант її викликатиме вже менше критичних нарікань. За її мотивами створено М. Вінграновським фільм, а В. Губаренком оперу.
1939p. — опублікована п’єса з сільського життя «Потомки».
У другій половині 30-х років визріває задум нового епічного твору «Капітани», але звершити задумане не вдалося.
1940р. виходить книжка оповідань «Короткі історії». Це гостросюжетні оповідання («Шпигун»), різновид дорожного нарису («Дорога на Запоріжжя»), романтичні новели («Чапай», «Романтик», «Червонарм»), стилізовані оповіді монологічного типу «Василь Палійчук, гуцул», «Іван», «На зеленій Буковині». Кілька творів («Наталка», «Ганна Антонівна») можуть бути умовно названі новелами-портретами.
1944р. — збірка новел «Земля батьків». В формі новели-монологу витримані оповідання «Коваль», «Генерал Макодзьоба», «Дід Данило з «Соціалізму», «Дівчинка у вінку» й ін.; в формі класичного оповідання — «Яструбок», «Комісар», «Україна».
Кілька років (воєнних і повоєнних) Ю. Яновський працював редактором журналу «Українська література» (з 1946p. «Вітчизна»), багато їздив по країні, на Нюрнберзькому процесі був одним із кореспондентів радянської преси, що дало змогу написати цикл хвилюючих репортажів «Листи з Нюрнберга» (1946).
1945 — 1946 pp. — робота над романом «Жива вода» (1947), який у пізнішій редакції (після смерті письменника) публікувався вже під назвою «Мир» (1956). Журнальна публікація роману «Мир» — «Жива вода» (Дніпро. — 1947. — № 4-5) сприйнята була спочатку схвально, але через якийсь час зазнала глибоко несправедливої критики, організованої Л. Кагановичем.
1948р. — нова книжка «Київські оповідання», відзначена 1948р. Державною премією СРСР (оповідання «Через фронт», «Київська соната», «Боротьба за людину», «Путь у Францію», «Династичне питання», «Під яблунею» й ін.).
1954р. видана «Нова книга» («На ярмарку», «Мистецтво», «Святий вечір»).
Віддавши кращі творчі роки прозі, останнє слово в літературі письменник сказав мовою драматургічного мистецтва. Йдеться про п’єсу «Дочка прокурора», яка побачила світло рампи за кілька днів до смерті Юрія Івановича Яновського.
Працюючи над драмою (задум п’єси відноситься ще до передвоєнних років, коли письменник почав роботу над незавершеною п’єсою «День гніву», 1940), він водночас публікує комедію «Райський табір» (1953) (сатиричний памфлет на імперіалістичний світ періоду інтервенції США в Кореї), починає працювати над тетралогією «Молода воля», яка присвячувалася 300-річчю возз’єднання України з Росією (романтична драма про молоді роки Тараса Шевченка).
Як сценарист Ю. Яновський також створює сценарій художнього фільму «Зв’язковий підпілля» (1951), літературний сценарій «Павло Корчагін» (за мотивами роману М. Островського «Як гартувалася сталь», 1953) та сценарій документального фільму «Микола Васильович Гоголь» (1952).
Не стало Ю. Яновського 25 лютого 1954р.
Спадщина письменника здобула широке визнання читачів. Двічі виходили його твори п’ятитомними виданнями. Кращі з них перекладені багатьма мовами, опубліковані в Болгарії, НДР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Австрії, Італії, Франції.
Ніна Леонідівна Бічуя — український прозаїк.
Народилася 24 серпня 1937 р. у місті Києві. Навчалась у СШ № 5. Закінчила факультет журналістики Львівського університету. Була на журналістській роботі. Працювала завлітом Львівського театру юного глядача. У 1989-1997 — редактор газети “Просвіта”. Нині — редактор. Живе у Львові, пише твори та перекладає з польської. Читає лекції з театрознавчих дисциплін у Львівському національному університеті ім. Івана Франка.
Авторка книг “Дрогобицький звіздар”, “Повісті”, “Квітень у човні”. “Родовід”, “Бенефіс”, “Десять слів поета” та книжок для дітей — “Канікули у Світлогорську”, “Шпага Славка Беркута”, “Звичайний шкільний тиждень”. “Яблуні і зернятко” та ін.
Богдан Іванович Мельничук народився 2 серпня 1952 р. в с. Молотків Лановецького району Тернопільської області. Заслужений діяч мистецтв України (2008).
Лауреат всеукраїнських літературно-мистецьких премій ім. Іванни Блажкевич (1994), братів Богдана і Левка Лепких (2000), Уласа Самчука (2002), літературної премії ім. Ірини Вільде (2008, м. Львів), міжнародних премій: літературної “Сад божественних пісень” ім. Григорія Сковороди (2010), україністики фонду Воляників-Швабінських при фундації УВУ (США, 2011); обласних премій від Олександра Смика “Державницька позиція” (2009), ім. Станіслава Дністрянського (2003) та в галузі культури (номінація “публіцистика”, ім. Ярослава Стецька (2011); дипломант 14-го (2010) і лауреат 15-го та 16-го (2011 і 2012) всеукраїнських конкурсів ім. Мирона Утриска, дипломант обласного конкурсу ім. Володимира Вихруща (2002) та всеукраїнського конкурсу гумору і фольклору ім. Павла Глазового (2011); 2-а премія Першого (2007), спеціальний приз Третього (2009), 3-я премія Четвертого (2010, спільно з Н. Колтун) всеукраїнських конкурсів радіоп’єс “Відродимо забутий жанр”; 2-а і 3-я премії міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова–2010” у номінації “драми” за п’єси “Реквієм для кларнета без оркестру” (спільно з О. Мосійчуком) та “Віщий сон, або Мудрий Іванко” (спільно з В. Фроленковим); дипломант “Коронації слова–2012” у номінації “П’єси для дітей” за твір “На галявині та в підземеллі, або Пригоди ґномика Чарлі” (спільно з Г. Шулим), дипломант і спеціальна відзнака “Коронації слова–2013” у номінаціях “П’єси для дітей” (“Чотири чарівні перлини”; спільно з Г. Шулим) та “Пісенна лірика для дітей” (“Молитва за сім’ю”).
Почесний знак НСЖУ, Почесна відзнака НСПУ (обидві нагороди – 2009). Член Національних спілок журналістів (1980), письменників, краєзнавців України, Наукового товариства ім. Т. Шевченка (всі – 1998). Людина року-2008 у Тернопільській області. Академік Академії соціального управління зі спеціальності “соціальна політика” (2008). Почесний краєзнавець України; почесний член Всеукраїнського товариства “Просвіта”; медаль ВУТ “Просвіта” “Будівничий України” (всі – 2008). Член Шляхетсько-Дворянського зібрання Тернопільщини (2010). Медаль святих Кирила і Мефодія УПЦ КП (2010), державна ювілейна медаль “20 років незалежності України”, орден Українського козацтва “Віра” IV-го ступеня (всі – 2011). Почесні відзнаки міського голови Тернополя (2011, 2012). Медаль “Почесна відзнака” НСПУ, лицарський орден “Іван Сірко” ІІІ ступеня Українського вільного козацтва, відзнака голови Тернопільської ОДА “Честь і слава Тернопільщини” ІІІ ступеня (всі нагороди – 2012 р.).
Грамоти НСПУ (2007), тернопільських облдержадміністрації та обласної ради (2004), ОДА (2008), облради (2007, 2010, 2012), Управління СБУ в Тернопільській області (2010), Федерації польських організацій в Україні, Тернопільської облорганізації Української асоціації творчої інтеліґенції “Світ культури” (обидві – 2011), обласної молодіжної організації Асоціації краєзнавців-енциклопедистів Тернопільщини (2012); подяки Тернопільської обласної ради (2004), облорганізації НПСУ (2011, 2012), Бережанської райради і РДА (2012) та ін.
Закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка (1974, нині національний університет). Працював у редакціях Лановецької районної газети, газет “Вільне життя” і “Тернопіль вечірній” (обидві – м. Тернопіль), у Державному архіві Тернопільської області, де разом із його директором Б. Хаварівським започаткував книжкову серію “Корінь і крона” був на громадській роботі. Згодом – головний редактор Тернопільського обласного управління у справах преси та інформації (1989–1993), видавництва Тернопільської академії народного господарства (нині – національний економічний університет) “Економічна думка” (1998–2003), літературно-мистецької і культурологічної газети “Русалка Дністрова” (від 1992 донині) й журналу “Тернопіль” (від 1994 дотепер; від 2009 виходить під назвою “Літературний Тернопіль”).
У 2003–2009 рр. – заступник голови редакційної колегії першого в Україні регіонального чотиритомного “Тернопільського Енциклопедичного Словника”, його головний науковий редактор; 2010–2012 рр. – головний науковий редактор комунального підприємства “Тернопільський обласний інформаційно-туристичний краєзнавчий центр”, від 2010 донині – відповідальний секретар редакційної колегії тритомного енциклопедичного видання “Тернопільщина. Історія міст і сіл”; у 2011–2013 рр. – викладач, голова циклової комісії видавничої справи і редагування Тернопільського коледжу університету “Україна” (м. Київ). Від листопада 2013 р. донині – керівник літературно-драматургічної частини Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Старицького.
Видав 43 своїх книг драматургії, прози й поезії, у т. ч. “Вибрані новели” (1999), збірники новел “Професор і бичок Бамбурка” (2002), “Скрипка від старого” (2004), “Яр” (2007), “Портрет зблизька в різних інтер’єрах” (2012), двотомник вибраних новел “Суд без суду” та “Зек, вождь і Гарсіа Лорка” (2010), повість “Роксоляна, декан і жлоби” (спільно з Н. Фіалко), документальну повість “Соломія Крушельницька” (обидві – 2011) роман “Кохання до нестями” (2013, спільно з С. Львівською); збірки віршів із паралельним перекладом мовою есперанто “Крапелини-плюс”, “Нові крапелини” (обидві – 2002), а також “Ваша Пресвітлосте, Дамо…” (2005), “Марії” (2006), “Таїна кохання” (2007), “Слова від серця” в 2-х т. (2012), збірники п’єс “Актор і блазні” (2009), “Довга дорога в короткий день”, “Реквієм для кларнета без оркестру” (обидва – 2010), “Кава на лезі шаблі” (2011) збірники різножанрових власних текстів, перекладів поезій з різних мов, матеріалів про Б. Мельничука та перекладів російською мовою його віршів “Дорога до себе” (2012), “Приліт голуба” (2013), й ін.
Автор і співавтор 40 краєзнавчих книжок, у т. ч. “Тернопіль. Що? Де? Як?” (1989), “Біль і пам’ять Молоткова” (1990), “Тарас Шевченко на Тернопільщині” (1990, 1998, 2007), “Шляхами Богдана Хмельницького на Тернопільщині” (1991, 2008), “За рідний край, за нарід свій…” (1993), “Шляхами стрілецької слави” (1995), “Симон Петлюра і Тернопільщина” (2009), “Великий українець із Тернопілля. Ярослав Стецько. Життєвий шлях Провідника ОУН” (2010), “Вірна дочка України. Слава Стецько: життєпис у боротьбі”, “Іван Франко і Тернопільщина”, “Від Маківки до Стрипи” (всі – 2011).
У академічних обласних Тернопільському ім. Т. Шевченка, Львівському ім. Ю. Дрогобича (м. Дрогобич), Коломийському ім. І. Озаркевича, Хмельницькому ім. М. Старицького, Рівненському драматичних театрах, Тернопільському театрі актора і ляльки, Івано-Франківському театрі ляльок ім. М. Підгірянки, народних театрах: Копичинецькому ім. Б. Лепкого, Озернянському Зборівського району, “Дивосвіт” Тернопільської ЗОШ № 22 та інших поставлено 36 п’єс й інсценізацій Б. Мельничука. Вистава “Мазепа, гетьман України” (сценічний варіант Б. Мельничука за творами Б. Лепкого, Дніпропетровський музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка) нагороджена міжнародною премією ім. П. Орлика (1995). 12 грудня 2010 р. у Тернопільському драмтеатрі ім. Т. Шевченка відбулася прем’єра вистави “Мазепа” за творами Б. Лепкого (інсценізація Б. Мельничука й О. Мосійчука); спектакль відзначений реґіональною премією “Галицька мельпомена” (м. Львів, 2011) і 2-ю премією IV Всеукраїнського театрального фестивалю сценічних першопрочитань “Коломийські представлення” (2012). Також премією “Галицька Мельпомена” нагороджена (2009) вистава Тернопільського театру актора і ляльки за п’єсою Б. Мельничука “Козацькі вітрила”; цей спектакль відзначений і дипломом всеукраїнського фестивалю “Лялькова веселка–2010” (м. Запоріжжя). Вистава Коломийського драмтеатру ім. І. Озаркевича “Чарівні пиріжки Червоної Шапочки” за п’єсою Б. Мельничука та С. Львівської нагороджена 2-ю премією ІІ Всеукраїнського театрального фестивалю “Коломийські представлення” (2010).
Серед вистав за п’єсами Б. Мельничука – “Соломія Крушельницька”, “Вісьта-вйо!” за мотивами стрілецького гумору, інсценізації творів Р. Завадовича, П. Загребельного, Б. Лепкого, А. Кроніна, В. Тарнавського та ін.
Богдан Мельничук – автор сотень статей, нарисів, рецензій та інших публікацій у ЗМІ. Укладач і редактор більше 500 книжок, у т. ч. творів Б. Андрушківа, С. Балея, Олександра та Богдана Барвінських, В. Будзиновського, В. Вихруща, О. Назарука, М. Стахіва. Понад 100 пісень на тексти Б. Мельничука і музику І. Андрухова, М. Болотного, О. Бурміцького. В. Войнарського, А. Горчинського, Я. Горішнього, Я. Злонкевича, О. Зозулі, Ю. Кіцили, Б. Климчука, А. Мельника, Л. Міллера, І. Николайчука, М. Облещука, Ю. Паславського, Л. Попернацького, І. Федірка й інших композиторів видано збірниками “Сад любові” (2009), “Сад любові-2” (2010); їх співають Б. Бекесевич, Л. Бутенко, В. Вермінський, І. Вовчак, Н. Гаврилюк, А. Гамбаль, С. Ґіґа, Л. Горлицька, С. Дерій, М. Довгальов, Є. Квас, І. Ракочий, В. Свирид, О. Смик, А. Стахнік, В. та М. Теслі, Ю. Шевчук й інші виконавці. Пісенні твори на слова Б. Мельничука відзначені на фестивалях і конкурсах “Пісенний вернісаж” (м. Київ; 2009, 2010, 2011), “Червона калина” (м. Тернопіль; 2009, 2010, 2011, 2013), “Мелодії Підкаменя” (Львівська обл.; 2010, 2011, 2013), “Ліра Гіппократа” (м. Київ; 2010), “Українська родина” (м. Київ; 2010).
Літературні твори опублікував у журналах “Березіль”, “Буковинський журнал”, “Дзвін”, “Дивосвіт”, “Дніпро”, “Дошкільнятко”, “Жінка”, “Золота пектораль”, “Київ”, “Кур’єр Кривбасу”, “Курінь”, “Літературний Тернопіль”, “Людина і світ”, “Освітянин”, “Перевал”, “Рада”, “Своя музика”, “Склянка часу”, “Слово і час”, “Сова”, “Театральна бесіда”, “Тернопіль”, “Тернопільський оглядач”, “ТерноTRAVEL”, “Україна”, “Українська культура”, “Український світ”, “Український форум” та ін.
Про життєвий шлях письменника розповідає книга Івана Бандурки “Чотири вежі Богдана Мельничука” (Т., 2002). У Тернополі видано бібліографічні покажчики “Богдан Мельничук – письменник, редактор, журналіст, краєзнавець” (т. 1 – 2009; т. 2 – 2012).
Шарль-Теодор-Анрі Де Костер (20 серпня 1827 — 7 травня 1879) — бельгійський письменник, який заклав фундамент бельгійської літератури.
Шарль Де Костер народився у Мюнхені, але його батько, Югюстен Де Костер був уродженцем Льєжа, який на ту пору працював у папського нунція у столиці Баварії, але незабаром повернувся до Бельгії. Шарль розпочав своє трудове життя роботою у Брюссельському банку, але у 1850 вступив до Вільного університету Брюсселя і закінчив його у 1855. Він був серед засновників невеликого літературного клубу під назвою «Товариство веселих», з якого вийшло чимало літературних талантів.
Як поет Шарль де Костер дебютував у журналі «Ревю Тримістрієль», заснованому у 1854 році, а прозові твори почав публікувати в журналі «Уленшпігель», заснованому у 1856 році. Вивчаючи Рабле і Монтеня, Де Костер добре опанував французьку 16 століття. Він говорив, що фламандську неможливо добре передати сучасною йому французькою, а тому свої найкращі твори написав архаїчною мовою. У 1857 Де Костер опублікував «Фламандські легенди», а в 1861 «Брабансонські казки» сучасною французькою.
Вершиною творчості Шарля де Костера стала книга «Легенда про Тіля Уленшпігеля та Ламме Гудзака», видана у 1867. Це роман про події 16 століття, який не набув популярності в Бельгії, бо не відповідав стандартам бельгійського націоналізму, але, зате, став популярним у всьому світі. Де Костер готувався до написання своєї епопеї про гезів десять років. Уленшпігеля порівнювали з Дон Кіхотом і Панургом. Він є представником фламандця 16 століття, й історія його воскресіння сприймалася як алегорія на долю його народу.
У 1870 Де Костер отримав посаду викладача історії та французької літератури у військовій школі. Однак, ця державна служба оплачувалася не дуже добре, і Де Костеру доводилося скрутно. Він помер в Ікселі й похований на міському кладовищі.
1905 — одружився з піаністкою Адою Пірсон (1864–1956), екс-дружиною свого кузена, майора Артура Голсуорсі. Впродовж 10 років перед цим Джон Голсуорсі таємно зустрічався зі своєю майбутньою дружиною.
1921 — спільно з Кетрін Емі Доусон-Скотт заснував ПЕН-клуб, ставши його першим головою.
1929 — за заслуги перед літературою став членом Ордена Заслуг.
Листопад 1932 — удостоєний Нобелівської премії з літератури. На той час письменник був важко хворий (пухлина мозку) і на церемонії нагородження не був присутній.
Осип Степанович Маковей – поет, прозаїк, публіцист, літературний критик, редактор багатьох періодичних видань, досвідчений педагог і визначний громадсько – культурний діяч кінця XIX – поч. XX ст..
Народився Осип Маковей 23 серпня 1867 р. в м. Яворові Львівської обл.. в родині селянина. Після початкової школи навчався в українській гімназії у Львові, а потім на філософському факультеті Львівського університету.
Ще в студентські роки О. Маковей розпочав свою літературну діяльність. Він починає писати ліричні вірші, громадські поезії, сатиричні образки, а згодом нариси, оповідання, новели.
Прагнення здобути науковий ступінь привело письменника до Віденського університету. З 1899 р. почав працювати викладачем учительської семінарії в Чернівцях, а через два роки отримав вчений ступінь доктора філософії.
Творча праця О. Маковея була перервана Першою Світовою Війною. Дальший життєвий шлях письменника пов’язаний з містом Заліщики. Тут він працював директором учительської семінарії і викладав українську літературу.
При праці застав Маковея і Листопадовий зрив 1918 р., який дав початок Західно – Українській народній республіці. О. Маковей в цей час зголосився добровольцем до українського війська, але з уваги на його вік та професію йому порадили повернутися до праці в учительській семінарії.
21 серпня 1925 р. письменник помер.
Поетична спадщина О. Маковея, як і вся його творчість є цікавим, оригінальним і значним явищем в українській літературі. Його поетичні твори різноманітні за темами, мотивами, образами.
Проживаючи в Заліщиках, О. Маковей написав ряд оповідань, нарисів, фейлетонів, віршів, поем: «Як Шевченко шукав роботи» (1919), «Кроваве поле» (1921), «Примруженим оком» (1923) та інші.
О. Маковей – автор багатьох ліричних пісень, частина яких стала народними. Його вірші «Сон», «Ми – гайдамаки», «Там, за лісом», «Марш Заліщицької молоді» та інші покладені на музику місцевими композиторами, їх виконують самодіяльні колективи району.
У 1968 р. ім’я письменника присвоєно середній школі, в якій діє кімната музей. У сквері, навпроти школи встановлено пам’ятник – бюст О. Маковея.
На будинку по вул. О. Маковея, в якому з 1913 по 1925 роки жив і працював письменник, встановлено меморіальну дошку, а в 1987 р. вона замінена на пам’ятний знак з барельєфом. Похований О. Маковей на місцевому кладовищі в м. Заліщики.