Антон Федорович Хижняк  — український письменник. Народився 8 грудня 1907 року в с. Зачепилівка, Костянтиноградського повіту (тепер Зачепилівський район Харківської області). Закінчив Харківський педагогічний інститут; працював журналістом.
У 1950–1961 роках був головним редактором «Літературної газети».
Автор збірок оповідань «Львівські оповідання» (1948), «Килимок» (1961), «Краса життя» (1962); п’єси «На Велику землю» (1949); повістей «Тамара» (1959), «Невгамовна» (1961), «Онуки спитають» (1963), «Нільська леґенда» (1965), «Київська прелюдія» (1977); роману «Данило Галицький» (1951). Крім того, нариси, публіцистика тощо.
За повість «Нільська легенда» одержав міжнародну премію ім. Гамаля Абделя Насера.
Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», медалями. Зачепилівський колгосп установив премію імені комбрига Якова Захаровича Покуса. Перша премія була вручена Антону Федоровичу Хижняку, а він передав її у фонд Миру.
Помер восени 1993 року.

 Народився Андрій Васильович Головко 3 грудня 1887р. в с. Юрки на Полтавщині в заможній селянській родині. У 1905 — 1908 рр. навчався у сільській школі, спробував сам складати вірші (російською мовою). Навчаючись у Кременчуцькому реальному училищі (1908 — 1914), мріяв про власну літературну працю. У 1912р. під впливом «Кобзаря» почав писати вірші українською мовою. Коли навчання вже фактично було закінчено і за родинним рішенням Головко мав скінчити ще один, додатковий, клас, який давав право на вчительську роботу, його несподівано виключили з училища за участь в таємному товаристві «Юнацька спілка» та за писання віршів українською мовою, вміщуваних у рукописному учнівському журналі «Рідна мова». Жив якийсь час на хуторі Поділ, куди переїхали батьки. Тоді ж спробував писати прозу (автобіографічна повість «З-за хмари»). Під час імперіалістичної війни вступає до Чугуївського училища прапорщиків, і після проходження короткого курсу навчання навесні 1915-го потрапляє на фронт. Брав участь у боях під Рава-Руською, дістав поранення. Після 1917-го працює в школі, волосним інструктором з позашкільної освіти. У січні 1919р. в Кременчуцькому видавництві «Маяк» вийшла поетична збірка Головка «Самоцвіти» (17 віршів). Працюючи в місцевій кременчуцькій газеті, він друкує у ній в перші місяці 1919р. кілька уривків з розпочатої повісті «У дикому танку. (З часів німецької окупації)», але цей твір лишився незавершеним. Літо й осінь 1919р Головко живе разом з донькою і дружиною на далеких хуторах Стінка і Ляхівці. У червні 1920р. записується добровольцем у Червону Армію. Служить начальником кінної розвідки гаубичного артдивізіону об’єднаної дивізії курсантів, яка певний час діяла разом з Першою кінною армією Будьонного. Січень-квітень 1921p. — служба в харківській Школі червоних старшин, де він викладав політекономію. У 1922p., демобілізувавшись, повністю перейшов на літературну роботу. З 1923-го — член Спілки селянських письменників «Плуг». Перший його завершений прозовий твір — шкіц «Момент». Наступні твори — шкіці «Діти Землі і Сонця» (1922), повісті «Можу» (1922) і «Червоний роман» (1923). 1924р. — оповідання «Крученим шляхом», де майже повністю збережено сюжет «Червоного роману» (для видання творів у двох томах (1957) автор здійснив нову редакцію повісті). Загальне визнання і популярність здобув Головко дитячими оповіданнями та повістями про сільську молодь. Оповідання «Дівчинка з шляху» (1922), «Товариші» (1923), «Пилипко» (1923) склали першу прозову збірку А. Головка «Дівчинка з шляху», що вийшла у Харкові 1925p. Найбільший успіх серед тогочасних творів А. Головка випав на долю оповідань «Пилипко» і «Червона хустина» (друга редакція 1957р.), які були опубліковані 1924р. і стали хрестоматійними. З’являються також повісті «Зелені серцем» (1924) та «Пасинки степу» (1925). 1926р. видано збірку оповідань і повістей «Можу» (в цей час Головко уже переїхав до Харкова). Восени 1926-го письменник готувався до «запису тексту» завершеного на той час в творчій уяві роману «Бур’ян». Вже в кінці 1927р. на республіканському конкурсі до 10-річчя Жовтня книга була удостоєна ювілейної премії. З’явилися переклади російською, білоруською, а пізніше — німецькою, угорською, польською та чеською мовами. На 1927p. в уяві письменника складається новий твір, спочатку як роман «Три сини» (після 1931p. — трилогія «Три брати»). У 1932p. з’явився твір «Мати» (як пролог до роману «Три брати»),а в 1935p. опублікована його нова (основна) редакція. Починаючи з зими 1934p. письменник працює над другою книгою трилогії — романом «Артем Гармаш», у періодиці друкується кілька фрагментів з перших розділів. Спробував А. Головко свої сили також в кіно. Написав кіноповість «Скиба Іван» (1934) і на замовлення Одеської та Київської кіностудій два кіносценарії — «Митько Лелюк» (1936 — 1937) та «Літа молодії» (1940). Під час війни був спочатку військовим кореспондентом авіаційної дивізійної газети, потім — кореспондентом газети ЦК КП(б)У «Комуніст» («Радянська Україна»), а з липня 1943р. працював у фронтовій газеті «За честь Батьківщини». З-поміж творів воєнного періоду виділяється оповідання «Дружба», яке вийшло окремою книжечкою в Уфі 1942р. 1942р. в Уфі вийшла збірка нарисів «Бойові епізоди» (твори «Бойовий екіпаж», «Капітан Чайка», «Снайпер Максим Бриксін» та ін., вміщувані раніше у фронтових газетах). З кінця 40-х років основною роботою А. Головка стала праця над «Артемом Гармашем». Роман у нинішньому його вигляді складається з трьох книг (частин). Перша з них вийшла друком у 1951р. (із змінами і доповненнями — в 1954р.); друга — в 1960р. (кількома розділами доповнена 1962р.); у трьох книгах роман опублікований 1971р. (з доповненням — в 1972р.). Письменник розпочав також четверту книгу роману, обмірковував сюжетні ходи п’ятої книги. Та їм уже не судилося побачити світ. 5 грудня 1972р. А. В. Головко помер. Спілка письменників України встановила щорічну літературну премію імені Андрія Головка за кращий роман року. Іменем письменника названі бібліотеки, школи, вулиці, колгосп на його батьківщині.

     Народилася Катерина Вакулівна Мотрич 30 листопада 1947 року в с. Васильків. Школу закінчила із золотою медаллю. Згодом закінчила факультет журналістики Київського університету. Працювала в редакції обласної газети “Молода гвардія”.
Письменниця-авторка книг “Соняхи”, “Час найкоротшої тіні”, “Перед храмом любові і болю”, “Досвіток”, “Зірка Полин”, “Ніч після сходу сонця”, “Мотрині ночі”, “Почайна” та ін. Ця чудова, красива і душею, і вродою жінка, закохана в рідний край, його людей.
Безмежно любить Україну, вболіває за її долю, вірить в світле майбутнє нашої Вітчизни. Сторінками її книг дихає наша багатостраждальна історія. Катерина Вакулівна успадкувала від батьків, без яких не обходилося жодне свято у Василькові, чудовий голос. Любить і шанує рідну пісню. А як вболіває вона за рідну мову! І якби письменниця нічого не написала, а лише “Молитву про мову“, то і тоді заслуговувала б на повагу і шану земляків і всього нашого народу.

       Англійський сатирик, церковний діяч, публіцист, поет і письменник Джонатан Свіфт народився 30 листопада 1667 року в Дубліні в англійській родині. Батько Свіфта не дожив до народження сина, мати через деякий час назавжди від’їжджає до Англії і Джонатана виховує його дядько, Годвін Свіфт, відомий дублінський адвокат. Свіфт здобув хорошу освіту – спочатку в школі графства Кілкені (1673-1681), потім у дублінському Трініті-коледжі (1682-1688), де йому присудили ступінь бакалавра мистецтв у 1686 році.
Вибух насилля, що стався в Ірландії 1689 року, змусив Свіфта шукати притулок в Англії. До кінця того ж року Свіфт став секретарем сера Уільяма Темпла, дипломата у відставці та літератора, який жив у маєтку Мур-Парк, у графстві Суррей. Свіфт залишався на цій посаді до загибелі сера Уільяма в січні 1699 року. Це були чи не найкращі часи в житті Свіфта: він мав можливість досхочу працювати у величезній бібліотеці Темпла; саме тут, у Мур-Парку, починається самостійна поетична діяльність Свіфта; 1692 року йому присуджують ступінь магістра мистецтв в Оксфорді; нарешті, маєток Темпла стає основою сімейного щастя Свіфта (письменник-початківець знайомиться з Естер Джонсон, падчеркою управителя Мур-Парку, яка спочатку була його ученицею, а згодом стала дружиною).
У 1695 році Свіфт був висвячений у сан священика англіканської церкви й упродовж наступного року служив у Кілруті, на півночі Ірландії. Опинившись у центрі релігійних чвар, Свіфт починає писати один з відомих сатиричних творів – памфлет “Казка бочки”, робота над яким тривала кілька років. “Казка бочки” вийшла у світ 1704 року без вказівки на ім’я автора, зчинивши галас довкола себе. Свіфт зажив слави дотепника, після того як його авторство було розкрито. В образах трьох братів – Петра, Мартина й Джека – автор піддає нищівній критиці три гілки християнства – католицьку, англіканську та пуританську.
У 1696 році письменник повертається до Мур-Парку, де пише сатиру “Битва книг”. Твір був присвячений дискусії між прибічниками “давніх і нових книг”, в якій на боці “давніх” брав участь і Темпл. Свіфт у сатирі виступає проти канонізації античної спадщини, але за його творче використання (передусім для подальшого розвитку сучасної англійської літератури).
Після смерті Темпла 1699 року Свіфт переїздить до Ірландії, де отримує церковний прихід у Ларакорі. У 1702 році у дублінському Трініті-коледжі він здобуває ступінь доктора богослів’я.
Його літературна популярність стала ще більшою після виходу серії нарисів “Папери Бікерстафа” (1708 – 1709), в яких він висміював якогось Джона Патріджа, що складав щорічний астрологічний альманах. Образ екстравагантного джентльмена Ісака Бікерстафа настільки припав до душі читачам, що близький до вігів есеїст Річард Стіл почав видавати від імені Бікерстафа повчально-сатиричний журнал “Бовтун” (1709). Свіфт співпрацював у цьому журналі, виступав і як прозаїк, і як поет.
Через деякий час Свіфт, уже відомий політичний письменник, відходить від вігів і зближується з членами торійського кабінету, навіть кілька місяців (1710 – 1711) видає торійський журнал “Екзамінер”. З вересня 1710 по червень 1713 року Свіфт перебуває в Лондоні. У цей час і розгорнулась його діяльність як торійського публіциста. У сфері літературних зв’язків найбільше значення мав невеликий гурток “Клуб Мартіна Скліблеруса (Писаки)”. Докладні відомості про політичні й літературні події Лондона того часу дійшли до нас у листах Свіфта, які після його загибелі дістали назву “Щоденник для Стелли” й були адресовані другу всього його життя – Естер Джонсон.
На захист торі й велику підтримку уряду у своїх статтях та памфлетах у 1713 році Свіфт обійняв посаду декана в дублінському соборі св. Патріка. Він залишає Лондон і повертається до Ірландії.
Третій період творчості Свіфта відкривається памфлетом “Пропозиція про загальне використання ірландської мануфактури” (1720), одразу після якого вийшов ряд інших памфлетів про Ірландію. На початку XVIII століття населення Ірландії було неоднорідним. Свіфт виступив на захист англо-ірландців, але цим самим він порушив питання про тяжкий стан всієї Ірландії. Центральне місце в ірландській публіцистиці Свіфта належить “Листам Суконщика” (1724).
Головною книгою життя Дж. Свіфта стають “Мандри до різних країн світу Лемюеля Гулівера” (1721 -1725), що були видані в Лондоні в 1726 році.
Останнє десятиліття творчої діяльності великого сатирика, було після виходу “Мандрів до різних країн світу Лемюеля Гулівера” (1726-1737) позначено великою активністю. Свіфт пише багато різних публіцистичних та сатиричних творів, серед яких не останнє місце належить памфлетам на ірландську тему. Виступи Свіфта на захист Ірландії, як і раніше, знаходять відгук у серцях людей і їх підтримку. Його обирають почесним громадянином Дубліна (1729). У цей період Свіфт пише багато поезій. Його вірші позначені тематичною різноманітністю. Провідним жанром віршів є політична сатира, як правило, пов’язана з Ірландією (“Клуб Легіон”, 1736). Підсумок своєї творчої діяльності Свіфт підводить в одному з найбільш значущих своїх поетичних творів – “Віршах на смерть доктора Свіфта” (1731, видані 1738).
Свіфт помер 19 жовтня 1745 року в Дубліні. На його могилі вирізьблена складена ним епітафія: “Тут покоїться тіло Джонатана Свіфта, доктора богослов’я, декана цього кафедрального собору, жорстоке обурення не може більше терзати його серце. Проходь, подорожній, і наслідуй, якщо зможеш, сміливому захиснику свободи”.

 Вільгельм Гауфф  — німецький письменник епохи бідермайеру.
Батько Вільгельма, Аугуст Фрідріх Гауфф, був середнім чиновником у Штуттґарті. По його смерті у 1809, матір із чотирма дітьми (Герман, народився 1800; Марі, 1806; Софі, 1807) переїхала до її батька Карла Фрідріха Ерзессера у Тюбінген.
Вільгельм Гауфф відвідував Тюбінгенську гімназію так само як із 1817 р. монастирську школу Бляубойрену. У період з 1820 по 1824 рр. вивчав теологію у Євангельському монастирі Тюбінгену, де отримав ступінь доктора філософії. Був членом Тюбінгенської студентської корпорації “Германія”.
Із 1824 по 1826 рр. Гауфф працював домашнім учителем, подорожував у Францію та Північну Німеччину. 1827 року був редактором газети «Моргенблаттес фюр ґебільдете штенде». У 1827 році одружився з власною кузиною Луіз Гауфф, котра 10 листопада 1827 народила дитину. Лише тиждень потому, 18 листопада 1827, Гауфф помер від тифу, що тянувся від поїздки через Тіроль. Його могила знаходиться на старовинному кладовищі Гоппенлауфрідгоф у Штуттґарті. Одним з його нащадків є сучасний німецький політик, екс-міністр та екс-обербургомістр Франкфурта на Майні Фолькер Гауфф.
Через свої неодноразово екранізовані казки та оповідання, Гауфф, незважаючи на коротке фізичне життя, продовжує жити у літературі. Його ім’ям названа премія дитячої та юнацької літератури — премія Вільгельма Гауффа.
З-під пера Гауффа з’явилася новелла «Юд Зюс», базована на житті Вюртемберґського фінансиста Йозефа Зюса Оппенгеймера (1698—1738), що була покладена в основу однойменного антисемітського нацистського фільму-пропаганди (1940).

 Астрід Анна Емілія Ліндґрен — шведська дитяча письменниця, чиї книги перекладені більш ніж 85 мовами та видані більше ніж у 100 країнах. На сьогодні вона найбільш відома своїми творами «Карлсон, який живе на даху» та «Пеппі Довгапанчоха».
Народилася 14 листопада 1907 року в південній Швеції, в невеличкому містечку Віммербю провінції Смоланд, у фермерській родині. Вона стала другою дитиною Самуеля Авґуста Ерікссона і його дружини Ганни. Її батько займався сільським господарством на арендованій ділянці в Нессі, на самій околиці містечка. В Астрід був старший брат Ґуннар (1906-1974) та дві сестри — Стіна (1911-2002) й Інґеґерд (1916-1997). Пізніше брат Астрід став членом шведського парламенту.
Як написала сама Ліндґрен в автобіографічному збірнику «Мої вигадки» (1971), вона росла у вік «коней та кабріолета». Основним засобом пересування для сім’ї був кінний екіпаж, темп життя був повільнішим, розваги — простіші, а стосунки з навколишньою природою тіснішими. Такі обставини сприяли розвитку у письменниці любові до природи — цим почуттям проникнута вся творчість Ліндґрен, від ексцентричних історій про доньку капітана Пеппі Довгапанчоха до повісті про Ронні, доньку розбійника.
Сама письменниця завжди називала своє дитинство щасливим (в ньому було багато ігор і пригод) і вказувала на те, що саме воно служило джерелом натхнення для її творчості. Батьки Астрід не тільки відчували глибоку прив’язаність один до одного та до дітей, а й не соромилися виявляти її, що було великою рідкістю у той час. Про особливі відносини в сім’ї письменниця з великою симпатією і ніжністю розказала в єдиній своїй книзі, не зверненій до дітей, — «Самуель Авґуст із Севедсторпа і Ганна з Гюльта» (1975).
Після закінчення школи, у віці 16 років, Астрід Ерікссон почала працювати журналістом у місцевій газеті «Wimmerby Tidningen». Але через два роки (1926), не будучи заміжньою, вона завагітніла від головного редактора. Він запропонував їй одружитися, але вона відмовилася і, залишивши посаду молодшого репортера, переїхала до Стокгольма. Цей крок, як згадувала потім письменниця, був найвідважнішим і найпереломнішим у її подальшому житті. Вона зняла кімнату, почала вчитися на курсах машинопису та стенографії і водночас працювала. В Стокгольмі Астрід народила сина Ларса, але через свою невлаштованість, бідність і зайнятість, вона змушена була віддати його на виховання знайомій родині, що мешкала в Копенгаґені. Хоч заробляла вона небагато, але намагалася завжди відкладати хоч якісь гроші, щоби якнайчастіше відвідувати Ларса в Копенгаґені на вихідні. Більшість часу доводилося проводити в потязі – в дорозі туди чи звідти. Їй довелося попрацювати на кількох роботах, які вона залишила з різних причин, а з останньої її просто звільнили: молода мама, не витримавши довгої розлуки із сином, нікого не попередила і поїхала до нього в Копенгаґен.
Врешті-решт їй таки вдалося забрати Ларса до дому та залишити на своїх батьків – до тих пір, коли вона вже сама могла його утримувати в Стокгольмі. Астрід влаштувалася секретаркою в Королівське товариство автомобілістів, шефом якого був Стюре Ліндґрен (1898-1952). У 1931 році вони одружилися. Через три роки Астрід народила дочку Карін, яка пізніше стала перекладачем.
Астрід Ліндґрен померла у 94-літньому віці 2002 року.

Творчість

 Астрід Ліндґрен мала веселу вдачу, багату уяву, хист до жартів і до цікавих оповідей, – усі ці риси вона успадкувала від батька. Жарти, казки, історії, які вона чула від батька чи від друзів, лягли потім в основу її власних творів. А любов до книг і читання, як вона зізналася згодом, виникла на кухні у Крістін, з якою вона дружила. Саме Крістін прилучила Астрід до дивовижного хвилюючого світу, в який можна було потрапляти, читаючи казки. Вразлива Астрід була приголомшена цим відкриттям, а пізніше і сама опанувала магію слова. Вдома її розповіді любили слухати не тільки брат і сестри, а й сусідські діти, з якими вона завше приятелювала. Не були до них байдужі й дорослі. Її здібності стали очевидними вже в початковій школі, де Астрід називали «віммербюнською Сельмою Лаґерльоф», чого, на власну думку, вона не заслуговувала.
А багато пізніше, коли Астрід Ліндґрен одружилася і стала матір’ю, вона вигадувала різні цікаві історії для своїх дітей. 1941 року вона записала повість, яку розповідала своїй доньці, коли та хворіла, а через три роки подала її до одного з найбільших шведських видавництв. Там повість відхилили. Того ж року інше видавництво оголосило конкурс на найкращу книжку для дітей. Астрід Ліндґрен написала повість «У Бріт-Марі легшає на серці», подала рукопис на той конкурс, і він отримав другу премію. Так у шведській літературі з’явилося нове ім’я – Астрід Ліндґрен.
Через рік те саме видавництво знов оголосило конкурс, і Астрід Ліндґрен подала на нього відхилений рукопис. Він отримав першу премію. Це була «Пеппі Довга панчоха». Книжку видали, і вона мала великий успіх – на сьогодні її перекладено понад шістдесятьма мовами світу, серед них і українською.
Астрід Ліндґрен створила за своє життя понад сорок повістей і стільки ж так званих «Книжок-малюнків», де тексту менше, ніж ілюстрацій, – ці книжки призначені для найменших читачів. Твори її можна поділити на дві групи. Одна – повісті з казковим сюжетом або такі, де дія відбувається у світі, створеному уявою їхніх героїв, як та ж «Пеппі Довгапанчоха», чи «Малий і Карлсон, що живе на даху», чи «Міо, мій Міо», чи «Брати Лев’яче Серце». Друга – реалістичні твори, такі як «Расмус-волоцюга» або три повісті про Калле Блюмквіста. Це пригодницькі твори. їхні герої – звичайні діти з малого містечка, веселі, дотепні, винахідливі, часом здатні на нерозважні вчинки, але й спроможні стати в обороні справедливості проти підступів і навіть злочинів.

Популярність і авторитет

Астрід Ліндґрен була не просто відомою письменницею, а й дуже шанованою людиною. Важливою персоною, людиною, відомою всій країні, вона стала завдяки численним виступам по радіо й телебаченню. Тисячі шведських дітей виросли, слухаючи по радіо книги Астрід Ліндґрен ув авторському виконанні. Її голос, її обличчя, її погляди, її почуття гумору були знайомі більшості шведів ще з 50-60-х років, коли вона вела на радіо й телебаченні різноманітні вікторини й розмовні програми. До того ж Астрід Ліндґрен завоювала публіку своїми виступами на захист такого типово шведського явища, як любов до природи й захоплення її красою.
Властиві їй прагнення до рівноправності й турботливе ставлення до людей допомагали письменниці долати бар’єри, що поставали у зв’язку з її високим становищем у суспільстві. Вона з усіма спілувалася однаково сердечно та з повагою — чи то був шведський прем’єр-міністр, глава іноземної держави чи один з її читачів-дітей. Іншими словами, Астрід Ліндґрен жила згідно своїх переконань, завдяки чому стала предметом захоплення й поваги, як у Швеції, так і поза її межами.

Українські переклади

 Перші дві повісті про детектива Блюмквіста раніше виходили українською мовою у видавництві «Веселка». Заключна книжка трилогії — «Калле Блюмквіст і Расмус» — перекладена Ольгою Сенюк, вийшла 2003 року у видавництві «Школа». Твори «Расмус-волоцюга», «Книжка про Лотту з Бешкетної вулиці», «Пригоди Еміля з Льонеберги», «Роня, дочка розбійника», «Домовичок Нільс Карлсон», «Сонячна галявина» українською мовою випустило видавництво «Махаон-Україна».

Нагороди і відзнаки

У 1958 році Астрід Ліндгрен нагородили медаллю Ганса Крістіана Андерсена, яку називають Нобелівською премією в дитячій літературі. Крім нагород, які присуджуються суто дитячим письменникам, Ліндгрен отримала і ряд премій для «дорослих» авторів, зокрема, засновану Данською академією медаль Карен Бліксен, російську медаль імені Льва Толстого, чилійську премію Ґабріели Містраль і шведську премію Сельми Лаґерльоф. У 1969 році письменниця отримала Шведську державну премію з літератури. Її благодійницька робота була відзначена Премією миру німецької книготоргівлі за 1978 рік і медаллю Альберта Швейцера за 1989 рік (присуджується американським Інститутом покращення життя тварин). Астрід Ліндґрен є також лауреатом Ордену усмішки.
2002 року урядом Швеції, у пам’ять та на честь видатної дитячої письменниці, було засновано премію імені Астрід Ліндґрен.

    Арнольд Цвейг  – відомий німецький письменник ХХ століття. Народився в родині сідлярів, єврейського походження. Освіту (германістика, філософія, філологія, історія мистецтв, економіка) отримав в університеті Бреслау. Потім навчався в університетах Геттінгена, Мюнхена, Берліна, Ростока й Тюбінгена. У цей період перебував під сильним впливом філософії Фрідріха Ніцше. Першими опублікованими його творами були Новели про Клавдію в 1912 році (рос. перекл. 1923 року) і пізніше опублікований роман – Записки про сім’ю Клочфер (1911). За написану в 1914 році драму Ритуальне вбивство в Угорщині автор в 1915 був удостоєний літературної премії Г. фон Клейста. Твори А. Цвейга стилістично консервативні і, в той же час, ліберальні за змістом.
З початком Першої світової війни А.Цвейг відправляється на фронт, він служить у Сербії, Бельгії, Литві, воює під Верденом. Побачені жахи війни до її кінця перетворили його з німецького ура-патріота в соціаліста і пацифіста. Цикл романів Велика війна білих людей, присвячений подіям 1914-1918 років, створювався потім письменником протягом практично всього його життя і є основним у його творчості. До нього увійшли наступні книги: Суперечка про унтера Гриші (1927, рос. Пер. Трагедія унтера Гриші 1928 – визнаний найкращим твором А.Цвейга), Молода жінка 1914 року (1931), Спогади під Верденом (1935), Зведення на престол (1937 ), Затишшя (1954), Час дозріло (1957), Крига скресла (неокончено). В еміграції також був написана книга Вандебекській сокиру (1943, на івриті).
Після Першої світової війни А. Цвейг живе на березі озера Штарнбергер-Зе і існує як вільний письменник. У цей період А.Цвейг підтримує дружні стосунки з Зигмундом Фрейдом і Ліоном Фейхтвангером, він сповідує соціалістичні погляди. Пізніше він вступає в листування з Мартіна Бубера та бере участь у сіоністському русі. Сіоніст, соціаліст і пацифіст А.Цвейг був одним з перших авторів, чиї твори офіційно вилучалися і спалювалися нацистами після приходу їх до влади в 1933 році. У тому ж році Цвейг емігрує, спочатку в Чехословаччину, а звідти через Францію та Швейцарію – в Палестину (в 1934 році), живе в Хайфі. Після закінчення Другої світової війни письменник повертається до Німеччини, живе в Берліні, столиці НДР. У 1962 році в НДР виходить його роман Дорога мрія.
У німецькій соціалістичній державі А. Цвейг користувався заслуженою повагою, займав важливі пости в громадських та культурних організації. А. Цвейг – депутат Народної палати НДР (1949-1968), президент Німецької академії мистецтв НДР (в 1950-1953, потім – почесний президент). З 1949 року він – член Всесвітньої ради миру, виступав на його з’їздах у Варшаві й Парижі.
У 1958 році письменникові присуджується Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами». У 1950 році він удостоюється Національної премії НДР 1-го ступеня. Був нагороджений орденом За заслуги перед Вітчизною (ГДР).
У ФРН, у зв’язку з тим, що А.Цвейг пов’язав своє життя з Німецькою Демократичною Республікою, його повоєнний творчість тривалий час замовчувалося.
“Мова — перша зброя в боротьбі: виживе мова, виживе й Вітчизна”, – писав харків’янин Олександр Ільченко в часи тотального зросійщення.
4 червня 1909 р., у Харкові в сім’ї залізничника побачив світ Олександр Ільченко – автор унікального химерного роману з народних вуст “Козацькому роду нема переводу, або ж Козак Мамай та чужа молодиця”, сценарію художнього фільму “Роман і Франческа” (1961).
Батько Олександра Ільченка, Єлисей Матвійович Ільченко, службовець на Південній залізниці, в 1937 році був арештований і за рішенням “трійки” був засуджений за націоналізм. Був засланий до Сибіру, де в 1941 році помер від голоду та обморожень у таборі на Тайшеті. Самого Олександра звинувачували в тому, що він воював у Петлюри. “Слухайте, — казав він. — Я дев’ятого року народження. Мені було п’ять років!” На щастя, це подіяло. Мати письменника Євдокія Андріївна Ільченко (у дівоцтві – Гармаш) в юності навчалася у народній школі Христі Алчевської. 
В Іванівці на берегах Дінця та Лопані промайнуло дитинство Сашка. Учнем семирічної школи Сашко почав вечорами працювати в друкарні, де й пробув кілька років видавничим коректором. У 1928—1931 рр. навчався на літературно-лінгвістичному факультеті Харківського інституту народної освіти. З 1929 р. почав друкуватися. Був переконаний, що “Життя є наука про смерть!”, а “Краплина щастя — солодша від барила мудрості”. Удалося Ільченкові побувати в Дніпропетровську у невеличкому домашньому музеї Яворницького, де побачив різних Мамаїв і запалився темою.
1939 р. О. Ільченко переїхав до Києва, де був редактором Дитвидаву. Саме тоді з’явилася перша редакція повісті про Тараса Шевченка “Петербурзька осінь”. 
Під час війни Ільченко був у Ташкенті, де познайомився з Раїсою Ісаківною — своєю майбутньою дружиною. Знайшлося їм три дочки: Наталя, Катерина й Ірина. “У мене три дочки — і всі на “ф”: філолог, фізик і “фімік”, — жартував Олександр Єлисейович. 
16 березня 1961 року відбулася успішна прем’єра кінофільму “Роман і Франческа”. Сучасна казка з народних уст, над якою працював сценарист Олександр Ільченко, режисер-постановник Володимир Денисенко, автор пісень Дмитро Павличко, композитор Олександр Білаш. Головні ролі виконували Павло Морозенко — Роман і Людмила Гурченко — Франческа.
 

16 вересня 1994 р. у Києві помер Олександр Ільченко. На його могилі на Байковому кладовищі — пам’ятник із бронзовим Мамаєм посередині, а під ним — автограф Олександра Єлисейовича.

Відомий український поет, прозаїк, есеїст, гуморист (спільно з Ю. Кленом – під псевдонімом Порфирій Горотак).

Леонід Мосендз народився в м. Могилеві-Подільському в родині державного урядовця. 1915 р. закінчив у Вінниці вчительську семінарію. У роки Першої світової війни перебував у російській армії, потім вступив до війська УНР. Після поразки УНР емігрував. З польської Ченстохови у 1922 р. переїхав до Чехословаччини, де 1923/24 p. закінчив гімназію і вступив на хіміко-технологічний факультет Української господарської академії в Подєбрадах. 1928 р. одержує тут диплом інженера-технолога й залишається в УГА асистентом.
У 1931 р. він захищає докторську дисертацію з проблем переробки нафти, працює в лабораторіях. У час пробудження Закарпаття Мосендз у 1937/38 p. викладає в Державній академії в Сваляві; а після окупації Закарпаття переїжджає до Братислави. У 1945 р. виїздить до Австрії. У м. Інсбруку Мосендз подружив з Ю. Кленом (О. Бургардтом), із яким разом 1947 р. видав (під спільним псевдонімом Порфирій Горотак) збірку пародійних віршів «Дияволічні параболи».
У 1946 р. тяжко хворий на сухоти переїжджає до Швейцарії, де в м. Бльонау 1948 р. помирає, похований там же. Його спадщина багата: збірка «Зодіак» (1941), три поеми («Вічний корабель» (1940), «Канітферштан» (1945) і «Волинський рік» (1948), три збірки новел й оповідань («Засів», «Людина покірна», «Відплата») і роман «Останній пророк» (посмертне видання 1960).

Рід Джон  –  американський письменник, журналіст.

Народився 22 жовтня 1887 року в Портленді, штат Орегон, США. Автор твору «Десять днів, що потрясли світ», численних публікацій в журналах і газетах. Він побував у Новоселиці у травні 1915 року. Тоді це прикордонне містечко опинилося у центрі воєнних дій між російськими і австро-угорськими військами. Редакція американського журналу «Метрополітен», де Джон Рід працював кореспондентом, направила його у Східну Європу, щоб розповісти про воєнні дії, які там відбувалися. Супроводити Ріда доручили художникові Бардмену Робінсону, який ілюстрував би матеріали журналіста. Шлях лежав через Румунію, яка тоді була союзницею Росії. Однак з’ясувалося, що одержати дозвіл на в’їзд в Росію — справа складна. І журналісти відважилися проникнути до неї з «чорного ходу». У глуху ніч мовчазний човняр переправив їх через прифронтову річку Прут. Так американські кореспонденти опинилися в Новоселиці. Своїми враженнями про перебування у Новоселиці Джон Рід поділився у кореспонденції «Війна у Східній Європі».

«Я ніколи не забуду Рівне – єврейське місто у смузі осідлості. Воно було російським зі своєю безладною обширністю, широкими вулицями, наполовину вимощеними бруківкою, з вибоїнами на тротуарах, кривими дерев’яними будиночками, оздобленими різьбленою яскраво-зеленою обшивкою, і натовпами дрібного чиновництва в мундирах. Тут багато було візницьких прольоток на маленьких колесах, із важкою російською упряжжю, правили ними патлаті дегенерати у зношених вельветових свитках і потворної форми куполоподібних капелюхах. Але все інше було єврейське… Центральна шосейна вулиця була захаращена смердючими покидьками серед в’язких калюж, які розбризкувалися при кожному проїзді візків. Навкруги дзижчали хмари вгодованих мух. По обидва боки тіснилося багато маленьких магазинів, а їх вивіски, які впадали в очі, розмальовані зображенням речей, що продаються, утворили вниз і вверх на вулиці якийсь божевільний ряд… Дуже багато магазинів, дуже багато візників, перукарень, кравців».