Джур Олександр

 

 

 

Джур, Олександр.

Онукам та онучкам Дажбожим [Текст] / О. Джур. — Тернопіль, 2019. — 88 с.

Наталія Лобас народилася 6 вересня 1981 року в Почаєві. Потім переїхала з батьками у Тернопіль. Навчалася в школі №11.  У 1998 році поступила на філологічний факультет Тернопільського педуніверситету. З 2003-го викладає там польську мову. Першу поетичну книгу видала в грудні 2011 року.

 

 

 

 

 

 

Лобас, Наталя.

Отакі-то наші справи… [Текст] : вірші для дітей : віршики, завдання, цікаві факти, про тварин : для дітей дошк. та мол. шк. віку / Н. Лобас. — Тернопіль : [б.в.], 2012. — 31 с. : іл.

 

Книга для дітей у віршовій формі розповідає про смішного персонажа Шкарпетоноса та дівчинку Наталю. У жвавій цікавій поетичній формі авторка втілила позитивний вихований сюжет, продемонструвавши високу поетичну майстерність. Для широкої дитячої й дорослої аудиторії.

 

 

 

 

 

 

 

 

Лобас, Наталя.

Шкарпетоніс [Текст] / Н. Лобас ;  худож. О. Чіркова. — Тернопіль : Крок, 2009. — 22 с. –

 

Веселі віршики про звичні домашні справи: поприбирати, поскладати речі, приготувати обід тощо. Цікаві завдання, безліч фотоілюстрацій, а також кумедні факти про тварин допоможуть малечі з користю провести час.

Для дітей дошкільного та молодого шкільного віку.

Роман Коваль народився 10 квітня 1959 року в місті Горлівка Сталінської області в родині вчителів — Надії Василівни Курило та Миколи Федотовича Коваля. Освіта вища медична (Київський медичний інститут, лікувальний факультет, 1981 р.). Працював лікарем-інтерном 7-ї клінічної лікарні Києва, терапевтом 10-ї клінічної лікарні міста Києва, терапевтом, старшим терапевтом і завідувачем поліклінічного відділення 7-ї (4-ї) клінічної лікарні Києва.

Помічник кореспондента Радіо Свобода Сергія Набоки (лютий 1989 — квітень 1990).

Учасник самвидаву: редактор газети «Прапор антикомунізму» (1989), член редколегії газети «Вільне слово» (1989), у 1990 році — редактор газети «Визволення», редактор газети «Нескорена нація» (08.1990 — 12.1993), від січня 1994 р. — редактор газети «Незборима нація».

Від грудня 1989 року — член Української Гельсінської спілки. У 1990—1991 рр. — член проводу Української республіканської партії (секретар із питань ідеології). Від грудня 1992 року — заступник голови Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України», голова ДСУ (грудень 1993 — червень 2003).

 

 

 

 

 

 

 

Коваль, Роман.

Історія Холодноярської організації [Текст] : історичний нарис / Р. Коваль, Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” ;  худож. оформ. О. Литвина. — Київ : Історичний клуб “Холодний Яр” ; Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2016. — 104 с. : іл. — (Отаманія ХХ століття ; Кн.8).

 

Витоки Холодноярської організації слід шукати в XI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – XIX століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чігірінскіх аграрних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. проти московської комуни та її політики пограбування України, за право жити самостійним життям на рідній землі.

Рекомендовано Історичним клубом “Холодний Яр” для вивчення у вищих та середніх навчальних закладах України.

Строцень Людмила Дмитрівна, народилася 2 січня 1961 року в с. Клинини Волочиськоого району Хмельницької області. Середню школу закінчила із золотою медаллю, Навчалася на історичному факультеті Кам’янець Подільського державного педінституту (тепер Національний університет ім. І. Огієнка), що мав глибокі національні традиції ще з часів гетьмана Павла Скоропадського. У 2007 році закінчила Міжнародну школу “Несвізька академія” (Мінськ-Варшава) за спеціальністю “Охорона та використання історичних пам’яток науки і техніки”.
Працювала у школах Тернопільщини, з 1989 по 2003 рік – у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї, де пройшла шлях від наукового співробітника до заступника директора з наукової роботи. Зараз працює заступником директора Тернопільського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини. Член НТШ. Сфера наукових інтересів – пам’яткоохоронна справа, етнографія, фольклористика, археологія. Автор книжки про повстанські часи на Бережанщині ” Ми минемося, а спогад буде про нас”, чисельних наукових публікацій.

 

 

Строцень, Л. Д. Повстанські пісні Бережанщини [Текст] : зб. пісень патріотичної тематики, записаних в селах Базниківка, Саранчуки, на хуторі Соколиці Бережанського району Тернопільської області / Л. Д. Строцень ; упоряд. авт. – Тернопіль : Терно-граф, 2019.  – 80 с. – У пісенному зб. використано репрод. картин худож. О. Шупляка, Ю. Журавля, дереворити Н. Хасевича, фот. Б. Сарчука і Л. Зубрицької із кн. А. Криштальського “ОУН і УПА на Горохівщині”. – ISBN 978-966-457-385-3.

До пісенника увійшли повстанські пісні, зібрані автором у терені, що був одним з епіцентрів повстанського руху на Тернопільщині у  післявоєнний час – селах Базниківка, Саранчуки, на хуторі Соколиці, Бережанщини. Серед зібраного фольклору є авторські пісні повстанського політвиховника Івана Дубчака (“Грека”), який фіксував у піснях історію повстанського руху, цілеспрямовано популяризував їх серед місцевої молоді.

Збірник повстанських пісень сприятиме національно-патріотичному вихованню

Віка Мізюк народилася та виросла у місті Тернопіль. Вивчала німецьку та англійську філологію в Тернопільському експериментальному інституті педагогічної освіти, а також менеджмент організацій в Тернопільському національному політехнічному університеті імені Пулюя.
Після закінчення навчання певний час жила за кордоном. Також викладала німецьку мову в ліцеї при ТЕІПО. Більше десяти років працює керівником відділу управління проектів у фірмі СЕ Борднетце – Україна в Тернополі. Писати почала ще в школі, а складати історії ще раніше: розповідала казки старшій сестрі, яка боялася заснути. Першими спробами пера був звичайний дівчачий щоденник, але згодом все переросло у вигадування історій. Вдома допомагають творити коханий чоловік та непосидюча доця Мая. Письменники, книги яких надихають: Астрід Ліндґрен, Туве Янссон, Тарас Прохасько, Памела Треверс, Джоан Роулінг.
«Муха, дзвоник та Різдво» – перша надрукована повість-казка Вікторії.

 

 

Мізюк, В. Муха, дзвоник і Різдво [Текст] : повість : для мол. і серед. шк. віку / В. Мізюк ;  худож. Г. Олійко. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2020. — 240 с. : іл. – ISBN 978-617-679-844-6.

На маленьку Муху (яку насправді звуть Марійка) чекають незвичні зимові свята. Її бабця опиняється в лікарні, і зв’язку з нею майже немає. На Миколая серед інших подарунків дівчинка отримує дивовижний срібний дзвоник, який має чарівну силу. Хто ж їй його подарував і навіщо?

Мусі потрібно встигнути приготуватися до Різдва і до повернення бабусі, дати раду собі й котові, зграям птаства, що чомусь заполонило місто, загадковій Білій Пані, яка з’явилася невідь-звідки, і головне — розгадати таки таємницю срібного дзвоника. Без найкращої подруги Люсі і найзапеклішого ворога Андрія Муха з усім цим не впоралася б. А ще — не дізналася б, що дива трапляються і навіть найхолодніше серце може розтанути від щирого дружнього дотику.

   Хоткевич Гнат Мартинович народився 31 грудня 1877р. в Харкові, де минула більша частина його життя. 1900р. закінчив місцевий технологічний інститут. Ще в студентські роки включився в культурно-освітню діяльність на селі, віртуозно опанувавши гру на бандурі. Разом з О. Матюшенком, майбутнім організатором повстання на панцернику «Потемкин», влаштовував вистави, їздив місцями козацької слави. Зрештою, увійшов у контакти із членами Української соціал-демократичної партії (О. Коваленко, Ж. Коллар та ін.). Все це викликало підозри місцевих властей, внаслідок чого 1899р. він був на рік виключений з інституту як неблагонадійний. Був одним з організаторів виступу кобзарів-лірників на Археологічному з’їзді в Харкові (1902), фундатором першого в Росії Робітничого театру.
1905р. взяв активну участь у революційних подіях, у зв’язку з чим змушений був емігрувати до Галичини. Повернувшись до Києва 1912p., він зразу ж був арештований і висланий за межі України. Повернувся до Харкова після розпаду царської Росії, проживши тут до свого чергового арешту.
Гнат Хоткевич — самобутня творча постать: письменник, критик, літературознавець, мистецтвознавець, театральний і музичний діяч, історик і етнограф, автор багатьох новел, оповідань, повістей, романів. Окремими книжками вийшли друком «Поезії в прозі» (1902), драма «Лихоліття» (1906), повісті «Камінна душа» (1911), «Авірон» (1917), оповідання «Гірські акварелі» (1914), «Твори» у восьми томах (1928 — 1931) та ін.
Незважаючи на свої заслуги перед народом як талановитого письменника, громадського і культурного діяча, учасника революційного руху на Україні, Хоткевич з початку 30-х років зазнає жорстоких переслідувань з боку партократії: його звинувачують у націоналізмі, не публікують творів, шельмують у пресі. Письменник звертається листовно до різних інстанцій з проханням полегшити його долю та долю його сім’ї: «Як мені далі жити? Мене позбавили праці і хлібних карток. Ми голодуємо. Я спроможний купити лише один кухоль квасолі на день, із якої варимо на всіх юшку… На двох дітей маємо тільки одну пару чобіт, а їм же треба ходити до школи… В нас нічим топити… Вода в хаті замерзає…»
Не допомогла Хоткевичу ні Спілка письменників, ні Академія наук. Зрештою після гонінь, цькувань, принижень настала розв’язка: 23 лютого 1938p. виписано ордер на арешт Г. Хоткевича, звинуваченого в тому, що він нібито є «учасником антирадянської української націоналістичної організації».
Водночас з арештом відбувся трус на квартирі письменника: вилучено паспорт, профквиток, конфісковано мисливську рушницю.
У постанові від 3 березня 1938p. органів НКВС УРСР Г. Хоткевич уже звинувачується в тому, що «він є учасником контрреволюційної української повстанської організації і агентом німецької розвідки, протягом тривалого часу проводив активну контрреволюційну націоналістичну організаційну і шпигунську діяльність».
Під постановою — підпис оперуповноваженого III відділу управління Державної безпеки Ейдука.
У протоколі допиту від 23 травня 1938p., який вів той же Ейдук, Хоткевичу інкримінується те, що він є «переконаний український націоналіст… протягом всього існування соціалістичної держави вів активну боротьбу з Радянською владою».

    Внаслідок вжитих до письменника заходів фізичного впливу він був змушений «зізнатися» у «злочинах», яких не вчинив.
У справі Г. Хоткевича як доведений факт стверджується, що 1923p. він завербований у Харкові для шпіонажу на користь Німеччини, був не тільки зв’язаний з Українською військовою організацією, а й «проводив активну діяльність по лінії цієї контрреволюційної організації».
У зв’язку з цим його справу вирішено надіслати на розгляд НКВС СРСР. Доля Хоткевича цією постановою була вирішена.
Цей вирок виконано 8 жовтня 1938p.
24 квітня 1956p. військовий трибунал Київського військового округу ухвалу «особливої трійки» в справі Г. Хоткевича скасував за відсутністю в його діях складу злочину.
Гнат Хоткевич реабілітований посмертно.

 

“Тяжка доля — бути людиною. Але й прекрасна.
Покликання Людини — вражаюче:
одухотворити Всесвіт променем Розуму й Любові”.

Олесь Бердник
 Олесь Бердник — однин із найвизначніших українських письменників другої половини ХХ сторіччя.
Народився 25 грудня 1927 року в селі Вавиловому Снігурівського району Херсонської (тепер – Миколаївської) області. Закінчив восьмирічку в селі Буртах Кагарлицького району Київської області, куди переїхав разом з батьками, а згодом – театральну студію при Київському драматичному театрі ім. І.Я.Франка. Тривалий час працював артистом у театрах України, Росії та Казахстану, художнім керівником у Будинках культури. Учасник бойових дій у Другій світовій війні. 

  Літературною діяльністю, яка принесла йому справжнє, заслужене визнання, почав займатися з 1956р. Майстер у жанрі фантастики та футурології, він створив понад два десятка популярних книжок: ”Поза часом і простором”(1956), ”За чарівною квіткою”; “Шляхи титанів”(1958), “Привид іде по землі”(1959), ”Стріла часу”(1960), ”Серце Всесвіту”; ”Марсіанські зайці” (1962), “Сини Світовида”(1963), “Діти безмежжя”(1964), “Хто ти?”(1966), ”Розбиваю громи”; ”Подвиг Вайвасвати”(1967), “Чаша Амріти”(1968), “Покривало Ізіди”(1969), “Зоряний корсар”(1971).
Природа щедро наділила його багатьма талантами. Маючи пристрасть до пензля, він створив серію дивовижних полотен, писав вірші, пісні, даючи їм життя власними мелодіями. 
Твори Олеся Бердника — це інтелектуальне мистецтво, якого так бракує сучасному читачеві. Його герої живуть за законами Всесвіту, де панують Добро, Любов, Гармонія і Краса.
   24 жовтня 1949 р. О. Бердника було заарештовано і пред’явлено обвинувачення в тому, що ”…він систематично займався контрреволюційною пропагандою і агітацією, спрямованою на повалення соціалістичного ладу”. Верховний Суд зняв із О.Бердника звинувачення.
В 70-і роки був одним із співзасновників Гельсинської групи правозахисників. Потужним акордом суспільної діяльності напередодні проголошення Акту Державної незалежності України було створення ним масової громадської організації “Духовна Україна”.
Твори О. Бердника добре знані не тільки в Україні, а й далеко за її межами, видавались у перекладах англійською, португальською, німецькою, польською та іншими мовами. Член Національної Спілки письменників України. Помер 2003 року.

      Запрошуємо і тебе у Всесвіт Олеся Бердника — таємничий і привабливий як зоряне небо.

 Генріх Теодор Белль, німецький прозаїк і новеліст народився 21 грудня 1917 р. в Кельні, одному з найбільших міст Рейнської долини, у багатодітній родині майстра з виготовлення художніх виробів з дерева Віктора Белля й Марі (Германнс) Белль. Предки Белля втекли з Англії при Генріхові XIII: як і всі ревні католики, вони піддавалися гонінням з боку англіканської церкви.
     Після закінчення середньої школи в Кельні Белль, що писав вірші й оповідання з раннього дитинства, виявився одним з небагатьох учнів у класі, які не вступили в Гітлер’югенд. Проте через рік після закінчення школи юнак був притягнутий до примусових трудових робіт, а в 1939 р. покликаний на військову службу. Служив Белль капралом на Східному й Західному фронтах, кілька разів був поранений і зрештою в 1945 р. потрапив у полон до американців, після чого просидів кілька місяців у таборі для військовополонених на півдні Франції.
   Після повернення у своє рідне місто Белль недовгий час навчався в Кельнському університеті, потім працював у майстерні батька, у міському бюро демографічної статистики й при цьому не переставав писати.
Нобелівську премію Белль отримав у 1972 році «за творчість, у якій сполучається широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення характерів і яка стала вагомим внеском у відродження німецької літератури».
У 1942 році Белль одружився з Анною Марі Чех, яка народила йому двох синів. Разом із дружиною Белль перекладав на німецьку мову таких американських письменників, як Бернард Маламуд і Селінджер.

   На той час, коли Белль одержав Нобелівську премію, його книги стали широко відомі не тільки в Західній, але й у Східній Німеччині, навіть у Радянському Союзі, де було розпродано кілька мільйонів екземплярів його творів. Разом з тим Белль зіграв помітну роль у діяльності Пен-клубу, міжнародної письменницької організації, за допомогою якої він надавав підтримку письменникам, що піддавалися утискам у країнах комуністичного режиму. Після того як Олександр Солженіцин в 1974 р. був висланий з Радянського Союзу, він до від’їзду в Париж жив у Белля.
Помер Белль у віці 67 років, перебуваючи під Бонном, у гостях в одного зі своїх синів 16 липня 1985 р.
Творчість

    Ранні оповідання Белля за характером схожі з оповіданнями багатьох німецьких авторів кінця 1940-х років; вони являють собою поверхові, нещадно реалістичні портрети «маленьких людей», що живуть у руїнах розбомблених міст.
У 1949 році вийшла у світ й одержала позитивний відгук критики перша повість Белля «Поїзд точно за розкладом» історія про молодого солдата, якого чекає повернення на фронт і швидка смерть. «Поїзд прийшов вчасно — це перший твір Белля із серії книг, у яких описується безглуздість війни й труднощі післявоєнних років; такі «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» 1950), «Де ти був, Адаме?» 1951) і «Хліб ранніх років». Всі ці книги звучать палкими обвинуваченнями жахам і хаосу війни. Авторська манера Белля, що писав просто і ясно, була орієнтована на відродження німецької мови після пихатого стилю нацистського режиму.

    Відійшовши у своєму першому романі «Більярд о пів на десяту» (1959), Белль оповідає про сім’ю відомих кельнських архітекторів. Хоча дія роману обмежена всього одним днем, завдяки ремінісценціям і відступам у романі розповідається про три покоління — панорама роману охоплює період від останніх років правління кайзера Вільгельма до процвітаючої «нової» Німеччини 50-х рр.
У 60-тих рр. твори Белля стають композиційно ще складнішими. Дія повісті «Очима клоуна» (1963) відбувається також протягом одного дня; у центрі оповідання перебуває парубок, який говорить по телефону й від імені якого ведеться оповідання; герой воліє грати роль блазня, аби тільки не підкоритися лицемірству післявоєнного суспільства. «Тут ми знову зіштовхуємося з головними темами Белля: нацистське минуле представників нової влади й роль католицької церкви в післявоєнній Німеччині», — писав німецький критик Дітер Геніке.
Темою «Самовільної відлучки» (1964) і «Кінця одного відрядження» (1966) також є протидія офіційній владі. Більш об’ємний і набагато більше складний, порівняно з попередніми творами, роман «Груповий портрет з дамою» (1971) написаний у формі репортажу, що складається з інтерв’ю й документів про Лені Пфейффер, завдяки чому розкриваються долі ще шістдесяти людей.
«Груповий портрет з дамою» був згаданий під час присудження Беллю Нобелівської премії (1972), отриманої письменником «за творчість, у якій сполучається широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення характерів і яке стало вагомим внеском у відродження німецької літератури».
У тому ж році, коли Белль надав допомогу Солженіцину, він написав публіцистичну повість «Зганьблена честь Катаріни Блюм», у якій виступив з різкою критикою продажної журналістики. Це оповідання про несправедливо обвинувачену жінку, яка зрештою вбиває репортера, що оббрехав її. В 1972 році, коли преса була переповнена матеріалами про терористичну групу Баадера Мейнхоф, Белль пише роман «Під конвоєм турботи» (1979), у якому описуються руйнівні соціальні наслідки, що виникають через необхідність підсилювати засоби безпеки під час масового насильства. Спогади про ранню юність у Кельні «Що станеться із хлопчиком, або Яка-небудь справа по книжковій частині» вийшли у 1981 р.
У рік смерті Белля (1985) був виданий найперший роман письменника «Солдатська спадщина», який був написаний в 1947, однак публікувався вперше. «Солдатська спадщина» оповідає про криваві події, що відбувалися під час війни в районі Атлантики й Східного фронту. Попри те, що в романі відчувається деякий надрив, відзначає американський письменник Вільям Бойд, «Солдатська спадщина» є добутком зрілим і досить значним: «від нього віє вистражданими ясністю й мудрістю».

Ратушняк Оксана Василівна. Народилася 10 лютого 1985 року у місті Тернопіль.

Навчалася у ТНВК “Школа-ліцей №6 ім. Н. Яремчука”, закінчила Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка, факультет педагогіки і психології.

2004-2019 р. р. працювала у редакції газети «Моя газета».

У 2011 році заснувала культурно-мистецький сайт culturno.te.ua.

З 2015 року член НСЖУ.

З 2016 року працює техніком звукозапису у Палаці культури «Березіль», куратором медіа лабораторії ПК «Березіль».

З 2016 року під керівництвом Оксани створено більше сотні аудіозаписів казок та поезії авторів Тернопільського краю.

Перші спроби у творчості були зосереджені на написанні казкових історій, зокрема, «Хмарка без дощу», «Історія крихітної зірки» та ін. Та не були виданими. З часом творчість авторки набула поетичної форми і віднайшла відгуки у серцях дітей та дорослих.

У 2019 році, в рамках проєкту «Всі Україна читає дітям», поезію авторки відібрано у видання «Перша книжка для малятка», що безкоштовно розповсюджуватиметься у складі «бебі-боксу» для усіх родин новонароджених малюків у пологових будинках України.

У 2020 році вийшла перша збірка дитячої поезії «Рукавиці для Лисиці».
(редактор Володимир Кравчук, поет, літературознавець, член НСПУ).

У 2021 році Тернопільська обласна бібліотека для дітей зайняла перше місце в рейтингу книгозбірень у Національній піар-акції «КОЛО читання. Книга єднає країну!», представляючи творчість Оксани Ратушняк.

Ратушняк, О.

Рукавиці для лисиці : вірші для ст. дошк. та мол. шк. – Тернопіль

 

Микола Гурович Куліш народився 6 грудня 1892 року в селі Чаплинка Херсонської області. Родина його батьків жила бідно, батько майже все життя провів у наймах, а мати від важкого життя і постійної роботи в наймах передчасно померла. Миколі з дитинства довелося служити у панських економіях. Проте матеріальні нестатки, життя в сирітському будинку не зашкодили здібному хлопцеві закінчити сільську школу.
У 1905 р. місцева інтелігенція, зважаючи на неординарні здібності Миколи та його прагнення до навчання, зібрала гроші й відправила хлопця вчитися у вищу початкову школу в Олешків. Але коштів на закінчення навчання не вистачило, і Микола опинився в притулку Олешківського благодійного товариства.
У1908 р. М. Куліша виключили зі школи, але завдяки турботам молодих вчителів він вступив до громадської чоловічої гімназії, де виявив себе як талановитий та всебічно розвинений юнак: випускав рукописний журнал, писав вірші, ставив аматорські вистави.
У гімназії Микола познайомився і почав товаришувати з І. Шевченком, майбутнім драматургом і прозаїком, відомим під псевдонімом Івана Дніпровського.
У 1913 р. гімназію було закрито і Микола, сподіваючись отримати атестат про закінчення гімназії, поїхав на Кавказ, де було легше скласти екзамени екстерном.
Підготовку до вступу в університет перервала світова війна, тому М. Куліш, замість Одеського університету, вступив до Одеської школи прапорщиків. Закінчивши її 1915 року, він відправився на фронт. Згодом, незважаючи на загрозу трибуналу, залишив військову частину та поїхав до Олешок, щоб заручитися і попрощатися зі своєю дівчиною Антоніною (уже на фронті він знайшов можливість взяти з нею шлюб). У 1917 р. Куліша, як найавторитетнішого і найпрогресивнішого офіцера, було обрано депутатом на військовий з’їзд Західного фронту, що проходив у Луцьку.
У 1918 р. Микола Гурович Куліш прибув до рідних Олешок і відразу з головою поринув у культурно-громадське життя: очолив виконком міської Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, організував у Дніпровському повіті культурно-політичне українське товариство «Просвіта»і став його головою. Того ж року М. Куліш вступив до Комуністичної партії.

    Улітку 1919 р., під час другого наступу Денікіна, Куліш перебував у підпіллі. Коли ж Радянська влада знов утвердилася на східній Україні, Куліш повернувся до Олешок. Тут, аж до переїзду в Одесу, він редагував газету, завідував повітовим відділом народної освіти, сприяв відкриттю українських шкіл та дитячих притулків, написав буквар «Первинка». У той самий час драматургу довелося вперше потрапити за ґрати, адже його діяльність під час війни «не зовсім збігалася з інтересами більшовицької армії»(зі слів дружини письменника Антоніни Куліш полк Миколи, змальований у романі Ю. Яновського «Вершники», зовсім не «сповідував» більшовицької політики). Олешківський виконком взяв Куліша на поруки. Перебуваючи на посаді, яка вимагала постійних поїздок по району, Микола Куліш на власні очі бачив страшну трагедію голоду 1921 року. Побачене спонукало драматурга до написання першого твору — драми «97».
     У 1922 р. Куліш переїхав до Одеси, де працював в губнаросвіті й закінчував драму «97». 9 листопада 1924 р. в театрі ім. Франка відбулася прем’єра цієї п’єси, а у 1925 р., лише за рік після написання, «97»було поставлено в Нью-Йорку та інших містах США.
Тема села та його знищення знайшла своє відображення в драмах «Комуна в степах»(1925, 1931) та «Прощай село!»(1933). Куліш писав п’єси одна за одною: «Отак загинув Гуска»(1925), «Хулій Хурина»(1926), «Зона»(1926) та «Закут»(1929).
Особливо резонансною стала трагікомедія «Народний Малахій»(1927), прем’єра якої відбулася на сцені «Березолю»31 березня 1928 р. П’єса була нищівно розкритикована та з часом знята з репертуару.
М. Куліш був президентом ВАПЛІТЕ, але вже починався процес знищення новітньої української літератури. На початку 1927 р. він разом з іншими членами ВАПЛГГЕ на вимогу ЦК КП(б)У змушений був виключити з організації Хвильового, Ялового та Досвітнього. 25-28 січня 1927 р. з метою створення нової літературної організації ВУСПП, що мала стати опозицією до ВАПЛІТЕ, було проведено з’їзд пролетарських письменників від ЦК КП(б)У. Не допомогли навіть виправдання і покаяння Хвильового, Ялового та Досвітнього. За резолюцією загальних зборів ВАПЛІТЕ від 14 січня 1928 р. в місті Харкові, більшістю голосів (утримався О. Громов) спілка, яка об’єднувала найталановитіших письменників (І. Дніпровський, Майк Йогансен, Микола Куліш, Петро Панч, Юрій Смолич, Павло Тичина, Юрій Яновський та ін.), самоліквідувалась.
У1934 р. М. Куліша було виключено з Комуністичної партії (за написання «антипартійних націоналістичних п’єс»), а 8 грудня під час похорону найближчого друга — І. Дніпровського — його було заарештовано прямо на вулиці. Вилучена під час обшуку п’єса «Такі» (рукопис) зникла в архівах КДБ. Від кіносценарію «Парижком»залишився лише уривок. Був ще рукопис роману, який згорів під час війни в окупованому Харкові.
На закритому судовому слуханні 27-28 березня 1935 р. велику групу «націоналістів», серед яких був і М. Куліш, засудили на 10 років спецтаборів. Окрім стандартних у таких випадках звинувачень, Кулішу інкримінували ще й членство в ОУН. Під час відбуття покарання М. Куліш як «особливо небезпечний злочинець»утримувався в спецізоляторі. Письменника ніхто не бачив, що призводило до появи різних чуток про його життя та смерть у таборі. Із архівних документів відомо, що в жовтні 1937 р. видатний драматург був засуджений до розстрілу.
З листопада 1937 р. Миколу Куліша розстріляли разом із великою групою української інтелігенції у лісі під Сандармохом (Карелія).
Основні твори: трилогія «97», «Комуна в степах», «Прощай, село!»; мелодрами «Зона», «Закут»; трагікомедія «Народний Малахій»; «філологічна»комедія «Мина Мазайло»; «Патетична соната»; «Маклена Граса».