Дімаров Анатолій
Справжнє прізвище Анатолія Дімарова інше. Якби він його зберіг, а точніше, якби воно вціліло у страшні немилосердні двадцяті роки, то ми би мали сьогодні видатного українського письменника Анатолія Андроніковича Гарасюту. Але реалії склалися так, що дружина куркуля, рятуючи сина і себе від Сибіру, змінила документи, й Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. Звісно, за радянщини він не міг про це сказати, але на восьмому десятку років і вже у незалежній Україні розповів про це в автобіографічній книзі «Прожити й розповісти».
У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім’я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 1960-ті роки, впродовж яких виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). Лише за останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний Шевченківської премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) були доволі популярними.
Анатолій Андрійович Дімаров народився 5 травня 1922 р. у Миргороді на Полтавщині в учительській сім’ї. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. У письменника за плечима нелегке життя: страшні роки голодомору Анатолій Андрійович пам’ятає ще хлопчиком, юнаком потрапив на війну. Майбутній письменник воював на Південно-Західному. фронті, побував у окупації, був командиром партизанського загону, має кілька поранень і контузій. Увесь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах.
У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».
Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів.
Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії» — сільські, містечкові, міські. Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978)— вона разом із попередньою увійшла до 44. підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).
Письменницька праця складалася не зовсім так, як мріялося. А все через ге, що писав у своїх творах життєву правду, про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Бо ж Правда для Анатолія Дімарова — синонім життя. Він дуже часто переступав через «червоні прапорці», а потім не раз ходив, як-то кажуть, у «чорному тілі». У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932— 1933 рр., масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974-1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат— з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.
Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик». В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем’я дерев’яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев’яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев’яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.
В Анатолія Андрійовича Дімарова — дві життєві пристрасті: це, власне, його творчість і… колекціонування каміння. І вони настільки гармонійно поєдналися в його житті, що у творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»), а в колекціонуванні каменів — до творчості. Його захоплення мінералами почалося ще в далекому 1955 році на кримському Кара-Дазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал… За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут різнобарв’я агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Анатолій Андрійович творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, яке він свого часу привіз з далеких гір.