Спомин про Михайла Левицького
Талановитий поет, перекладач, лауреат літературно-мистецьких премій, неперевершений пейзажист, співзасновник і перший голова першої в Україні крайової організації Народного руху України (НРУ), член Великої Ради НРУ. Так, це – Михайло Левицький, який міг би святкувати сьогодні своє 75-річчя… Якби не смерть, яка забрала його п’ять років тому – 11 квітня 2018 року. Похоронили Поета на Львівщині, на малій батьківщині.
«В останнє десятиліття Михайло наголошував, що не хотів би бути похованим у Тернополі: «Хочу спочивати вічним сном біля Мами, у рідних Пукеничах…».
Видно, що так і не став тернополянином, а залишився назавжди яскравим
представником львівської діаспори…» (зі спогадів товариша).
Але так багато пан Михайло зробив для утвердження українства на наших теренах, бо любов до України, її традицій, мови і віри були головними сенсами і його життя, і письменства.
Від першої збірки «Мамині перепілки» (1979) до «З останньої пелюстки літа» (2004) «навіть при великому бажанні важко відшукати вади, прорахунки і необережне поводження зі словом».
«Поезія Михайла Левицького ошляхетнює душу, …той, хто залюблений в неї, не здатний на щось нице, облудне, злочинне чи відворотне» (Петро Сорока).
Отож, пам’ятаймо Поета, читаймо його одкровення, керуймося його закликом – «де ростем, там мусимо цвісти»!