ПАЛІТРА, СИЛЬНІША ЗА ВИБУХИ Як художниця з Краматорська вчить долати травми війни у Тернополі
Олена АКУЛОВА Фото з фейсбук-сторінки Марії Безкоровайної
Коли війна заглушає всі звуки, окрім сирен повітряних тривог, мистецтво починає говорити пошепки. Воно обережно, пропонуючи зіграти у «хованки», показує шлях до світла і внутрішньої гармонії. Саме такою тихою мовою акварелі розмовляє художниця та ілюстраторка з Краматорська Марія Безкоровайна. У Тернополі, що став для неї новим домом, вона не просто малює сама, а й допомагає дітям, зокрема переселенцям, долати травматичний досвід війни за допомоги пензля та фарб.
ВІД КРАМАТОРСЬКОЇ ТРАВИЧКИ ДО ДНІПРОВСЬКОГО СНІГУ
За освітою Марія Безкоровайна модельєр-дизайнер та дизайнер реклами, проте своє покликання вона знайшла спочатку в дитячій ілюстрації, а потім у живописі.
Все почалося зі співпраці зі шкільним журналом, а згодом переросло в ілюстрування дитячих енциклопедій для видавництва «Ранок». Паралельно із фрілансом Марія викладала малювання в краматорському Центрі дитячої творчості та розпис по тканині в місцевому коледжі.
На початок 2022 року Марія була в декретній відпустці з молодшою донькою, а старший син пішов у перший клас. Її віддушиною в перші дні повномасштабної війни був великий сад з трояндами на власному подвір’ї.
– Починалася весна, перша зелена травичка, підсніжники… Коли воно десь грюкало, я поралася в саду, це мене відволікало. Природу не зупиниш.
Вона чітко пам’ятає цей контраст: яскрава зелень і дитячий сміх під звуки війни, що наближалася, а як виїхали з родиною до Дніпра – там сніг лежить. З цього переходу від боязкої весни вдома до холоду на чужині почалося їхнє нове життя.
ТАКІ КРАСИВІ КОРОВИ
Родина не їхала в нікуди. Марія працювала над ілюстраціями для українсько-шведського проєкту, і її роботодавець родом із містечка Зборів на Тернопільщині, який вже давно жив у Швеції, запропонував допомогу з житлом. Майже три місяці три родини з семи людей – Марія з дітьми, її батьки та сім’я двоюрідного брата –безоплатно жили у великому будинку, а місцеві мешканці постійно допомагали: носили картоплю, яйця, молоко.
Щоб не занурюватися постійно в новини, Марія почала малювати. Її вразив контраст природи Тернопільщини порівняно з індустріальним Донбасом.
– Мені хотілося показати, як тут красиво, а місцеві цього не помічають. Ну тобто ви не бачите, які у вас красиві корови? А які красиві кури! – з посмішкою згадує художниця.
Ці роботи вилилися в першу імпровізовану виставку в місцевому кафе у травні 2022 року. Анотація до неї була простою: «Люди, подивіться, в якій красі ви живете». Це стало початком її нового творчого етапу – показувати світло, спокій, дітей та сонце на противагу жахіттям війни, які малювали багато інших художників.
«ХОВАНКИ» У СПОГАДАХ: ТЕРАПІЯ МИСТЕЦТВОМ І ПАМ’ЯТТЮ
Згодом чоловіка Марії, працівника магістрального газопроводу, перевели по роботі з Краматорська до Тернополя, і родина переїхала до обласного центру. Маючи з собою багато фарб, які взяла з собою в евакуацію, художниця почала звертатися до волонтерських організацій, зокрема до «Карітасу», з простою пропозицією: «Я можу провести заняття з дітьми, фарба моя, з вас тільки діти». Ці уроки малювання допомагали відволікатися й самій Марії, і дітям-переселенцям.
Поступово робіт ставало все більше, і вони об’єдналися в серію під назвою «Хованки», яка згодом експонувалася в Івано-Франківську, Тернополі та Черкасах.
– Хованки – як сховатися від війни до себе в дитинство, – пояснює Марія.
Для створення цієї серії вона використовувала старі родинні фото, які вдалося вивезти. На її акварелях оживали спогади: мистецтво стало способом зберегти пам’ять про те, що було зруйновано фізично, як от будинок прабабусі, батькової мати з села Зелена Долина на Лиманщині, що нині в окупації.
ПОБАЧИТИ ДИВО У ДИТЯЧІЙ ТВОРЧОСТІ
Свій підхід до роботи з дітьми Марія побудувала на довірі та свободі. Вона знайшла постійний майданчик для творчості у Тернопільській обласній дитячій бібліотеці. Щоб мати можливість вільно користуватись бібліотечним фондом та брати книжки додому, переселенка запропонувала провести в бібліотеці презентацію для дітей про роботу ілюстратора. Ця зустріч переросла в регулярні майстер-класи, які Марія проводить раз на місяць. На них приходять діти від 5 до 17 років, у тому числі діти з інвалідністю.
Головне правило художниці – ніколи не виправляти дитячу роботу своєю рукою.
– Якщо я хочу щось донести, щось показати, я завжди показую на чернетці десь поряд, – каже вона. – В уявленні дитини вона малює ідеально. А саме – так, як бачить. Коли ти підходиш і кажеш так обережненько: а що це ти намалювала? Ти там бачиш, наприклад, коника, а тобі кажуть: це тигр. І дитина впевнена, що це тигр. Діти вчать мене бачити нескінченні дива світу.
Цей підхід особливо важливий у роботі з травмованими дітьми. На одному з ізанять в «Карітасі» 12-річний хлопчик із Маріуполя почав плакати, бо в нього «не виходило». На занятті були психологи, і спільними зусиллями вдалося пройти через цей емоційний вибух.
– Я бачу, що арт-терапія працює дуже гарно. Навіть якщо в процесі роботи дитина висловлює негатив, це теж результат, бо емоція знайшла вихід.
ТЕМРЯВА ВІДСТУПИТЬ
Ще Марія Безкоровайна організовує благодійні заходи, перетворюючи атрибути війни на символи життя та надії. Нещодавно разом з дітьми з ГО «Діа-Дім Тернопілля» вона розмальовувала тубуси та гільзи. Частина цих робіт поїхала на виставку до Швеції, щоб розповідати світові правду про війну, а інші стали лотами на аукціонах на підтримку ЗСУ.
Виставка з символічною назвою «Світанок» була присвячена тваринам і мала на меті допомогти краматорському притулку «Друг», звідки художниця колись взяла свою кішку. Ідея народилася з фотографій котів, яких надсилав з фронту знайомий військовий.
– Темно-темно, але світанок він завжди нас тішить, гріє, що він коли-небудь буде. Світанок настане, а темрява відступить.
На ще одній, найбільш особистій, виставці «Разом» були представлені роботи Марії та її молодшої доньки. Вони малювали ті самі краєвиди, але кожна бачила їх по-своєму.
На питання, чи є в неї мрія, відповідь Марії однозначна: «Звісно, є. Як тільки-тільки ось перша тиха ніч, на другу ми поїдемо додому». Вона сумує за рідним містом, за людьми, за парком Бернацького, за своїм садом. І вже знає, що малюватиме вдома: терикони, які раніше чомусь оминала увагою. А поки що вона продовжує творити свій світлий, акварельний світанок у Тернополі та допомагає дітям повірити в себе через мистецтво.