Мистецький портрет “На крилах танцю” (до 120-річчя від дня народження П. П. Вірського, українського артиста балету та хореографії)

Павло Вірський – видатний український хореограф і реформатор. Він був творцем і керівником Державного академічного ансамблю народного танцю України, народним артистом СРСР (1960), лауреатом Державної премії СРСР (1950, 1970) та Державної премії України ім. Т. Шевченка (1965).

Павло Павлович народився 25 лютого 1905 року в Одесі. Вірські мали дворянське походження. Дід займався банківською справою, бабуся – випускниця інституту шляхетних панянок. Батько тяжів до точних наук і був інженером. У родині всі сподівалися, що Павло піде батьківською стежкою. Спочатку його відправили до престижної Рішельєвської гімназії, але вже там стало зрозумілим, що точні науки не приваблюють гімназиста, а ось музика просто заворожувала. Щонеділі родина відвідувала оперу, тоді хлопчина й вирішив присвятити себе мистецтву.

У 1923-му вступив до Одеського музично-драматичного училища. Закінчивши у 1927 році навчання в Одесі, він рік (1927–1928) стажувався в Московському театральному технікумі в педагога і сценографа А. Мессерера. Віртуоз танцювальних па прийшов на балет не в 6 років, а після 18.

Ще в студентські роки мріяв оживити народний академічний танок театральним дійством. Для випускної роботи придумав сценку з п’яним матросом. За лаштунками заліз на двометрову драбину і, коли зазвучала музика, вивалився прямісінько до публіки.

По закінченню технікуму повернувся в Одесу й став працювати в оперному театрі. Перші роки його самостійного творчого життя – це щоденна багатогодинна робота біля балетного станка, нові, переважно характерні, партії в класичних балетах.

Проте Вірський майже відразу почав займатися й постановочною роботою. У співдружності з випускником Одеського музично-драматичного училища М. Болотовим у 1928 році він показав оригінальну за сценічним вирішенням постановку балету Р. Глієра «Червоний мак» (де в матроському груповому танці «Яблучко» Вірський виконав партію Вістового). У 1929-му вони поставили «Есмеральду» Ц. Пуні, де Вірський танцював партію Клода Фролло.

Двоє талановитих митців органічно доповнювали один одного: Болотов займався постановкою, схилявся до оригінальних пантомімічних мізансцен, а Вірський наповнював спектаклі яскравими танцювальними образами, легко створював цікаві танці, мав тонке відчуття сучасних пластичних інтонацій. У балетах Болотова і Вірського («Корсар», «Лебедине озеро», «Дон Кіхот» та ін.) гармонійно поєднувалися танок і пантоміма, елементи класичної і народної хореографії.

У 1930 році у Московському художньому театрі балету Вірський і Болотов презентували свою постановку героїко-революційного балету В. Феміліді «Карманьйола».

У 1931–1933 роках вони – балетмейстери Одеського театру. У 1933–1934-му очолили трупу Харківського театру ім. М. Лисенка, де поставили «Раймонду» й «Есмеральду». У 1934–1935 роках вони ж керували балетною трупою в Дніпропетровську (нині Дніпро), де вперше поставили комедійний балет на сюжет «Декамерона» – «Міщанин із Тоскани». Вірський виконував у ньому партію розпусного абата Чапелетто. Проте все це творче розмаїття – тільки початок діяльності, що змінило творче обличчя Павла Вірського й визначило його місце в українській культурі.

Починати цю діяльність йому довелося майже з нуля.

Першим кроком Вірського на новому шляху була постановка в Одесі ще наприкінці 20-х років танців в опері М. Лисенка «Тарас Бульба». Сповнений емоцій і сили «Козачок» був першим перенесенням на сцену фольклорно-танцювальних зразків у їх споконвічному вигляді.

Запропонований Вірським розвиток національної танцювальної лексики на грунті класичного балету відразу зустрів визнання серед танцівників і хореографів.

Наступним етапом була постановка танців в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» для Декади української літератури і мистецтва в Москві.

Танцюристи, які злітали високо в повітря з шаблями наголо в руках, запаморочливі оберти, майстерне фехтування в танці, стрімкі стрибки й різноманітні присядки, виконані зі збереженням канонів класичної хореографії, вразили не тільки звичайну московську публіку, а й самого К. Станіславського, який був у захваті від гастролей киян.

На Київській міській хореографічній конференції в лютому 1937-го Вірський робить доповідь про український народний танець і перспективи його розвитку від першоджерела – побутового танцю-примітива, фольклорного обряду, народних ігрищ – до створення професійної народної хореографічної школи.

Створений навесні того ж року Державний ансамбль народного танцю України очолили Вірський із Болотовим. В першій програмі вони запропонували яскраву театралізацію фольклорних танців, створили колоритні сюжетні картини – балети-мініатюри «Запорожці», «Хміль», «Швачки», «Ой, під вишнею», «Українська сюїта», «Гопак» та інші.

Водночас ансамбль стає фольклорно-етнографічною лабораторією, що займається пошуком, фіксуванням і переосмисленням скарбів народного танцю і народної танцювальної музики.

У 1939 році Вірського призначили балетмейстером Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу, де він поставив солдатські танці з елементами народних танців усього багатонаціонального складу Радянської армії. Зробив це так успішно, що з 1943 по 1955 рік він працював в Державному ансамблі пісні і танцю Радянської армії ім. О. Александрова в Москві.

Зрідка Павло Павлович намагався знайти віддушину в постановці балетних спектаклів. У 1948-му Вірський спробував поставити «Лісову пісню» в Ленінграді, але єдиним театральним спектаклем, який йому дали поставити після війни, був балет «Чорне золото» В. Гомоляки.

Переломним у долі Павла Вірського був 1955 рік. Він став художнім керівником Державного ансамблю танцю УРСР.

У роботі балетмейстер був дуже вимогливим, не шкодував ні себе, ні танцюристів. За роки праці в Ансамблі народного танцю України Вірський поставив близько ста окремих номерів. Він інтерпретував тільки український фольклор і тільки на його основі створював масові яскраві хореографічні полотна та ліричні, героїчні або гумористичні танцювальні мініатюри. Навіть такі номери-одноденки, як «Радянська Україна», «Кукурудза», «Бухенвальдський набат», залишалися українськими за музикою, хореографічною лексикою та світобаченням. Більше пів віку не сходять зі сцени «Повзунець», «Чумацькі радощі», «Одна пара чобіт на вісім ніг» та інші. Фінальний «Гопак», що став візиткою ансамблю, і зараз викликає бурхливі овації в усіх концертних залах планети.

Щоб розширити «регіональну географію» концертних програм, Вірський запрошував до постановки окремих номерів талановитих балетмейстерів з інших українських колективів. У репертуарі ансамблю з’явилася чудова «Березнянка» в постановці балетмейстера Закарпатського ансамблю Клари Балог.

Творчість Павла Вірського синтезувала досягнення кількох поколінь українських хореографів у сфері сценічної інтерпретації народного танцю. Він завжди спирався на традиції. Але традиції сприймав творчо, збагачуючи їх досвідом фахового класичного танцівника й талановитого багатопланового хореографа.

Варто зазначити, що Вірський виховав цілу плеяду виконавців, для яких український танець теж став справою життя. При ансамблі створена студія, яка сьогодні стала Академією українського танцю завдяки талановитому послідовнику Вірського – Мирославу Вантуху.

Помер балетмейстер 5 липня 1975 pоку, щойно відзначивши своє 70-ліття. Минуло ще два роки, перш ніж ансамбль, який ледь не з моменту виникнення називали «ансамблем Вірського», одержав право офіційно носити ім’я свого творця.

У 1980 році керівником Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського став народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, Герой України Мирослав Вантух, який керує ним дотепер. Він є автором багатьох відомих хореографічних творів, окрім того, поновив понад 10 номерів програми Павла Вірського.

За роки діяльності колектив ансамблю виступив у понад 60 країнах світу, а від 13 вересня до 6 грудня 2004 року гастролював у США і Канаді, де за 84 дні виступив із 72 концертами у 58 містах.

У 1983 році в Києві, на будинку по вулиці Малій Житомирській 10, де в 1969–1975 роках жив Павло Вірський, встановлено меморіальну дошку.

21 лютого 2005 року Національним банком України в серії «Видатні особистості України» в обіг була випущена нейзильберова 2-гривнева пам’ятна монета накладом 20 000 штук, присвячена 100-річчю від дня народження хореографа.

Також у 2005 році Пошта України випустила марку номіналом 45 копійок, присвячену 100-річному ювілею Павла Вірського.

В багатьох містах України ім’ям Павла Вірського названі вулиці.