Вітаємо вас на нашому сайті!

Театралізований вечір пам'яті
«Мрію, щоб світ був з війною не знайомий!»


На сцені на імітованому кургані каска та плащ-намет, свічки та квіти.

1 ведучий: Стій! Час замри і озирнися в минуле. Озирнися на тих, кого зараз немає, хто з каменя дивиться на нас з висоти своїх пам'ятників. Стій! Зупинись! Ніколи не проходь байдуже повз гранітної стіни, на якій визолоченими буквами вписані імена тих, що полягли на полі бою, закатованих у фашистських концтаборах, спалених, повішених, знищених, але не скорених. Зупинись — постій мовчки — згадай...
2 ведучий: Пам'ять... Вона не має початку і не має кінця. Ще й досі чекають запізнілих листів з фронту матері, що не повірили похоронці, наречені, сестри, дружини, а сини стали старшими від своїх батьків. Тіла солдат, полеглих у землю давно стали землею і завдяки одному серцю, яке перестало битися тоді, сьогодні на нашій землі б'ються тисячі сердець!
3 ведучий: Війна, що прийшла на українську землю червневим ранком 1941 року, увірвалася до кожної сім'ї, до кожної оселі, відібрала мільйони молодих життів, спотворила нашу чудову природу, перетворила у руїни тисяч міст і сіл.
Проте наш народ залишився незламним у титанічній битві, якої ще не знала історія. Він боровся за свободу і переміг. Серед тисяч солдатських автографів на стінах Рейхстагу чимало українських імен.

 
На сцені гасне світло. Лунає музика вальсу.

Голос за сценою: Тієї пам'ятної червневої пори, як і завжди, догоряв рожевий світанок в обіймах спраглої ночі, замріяно лунали останні звуки шкільного вальсу... Випускники 41-го кружляють парами, вони ще не знають, що через декілька хвилин о 4 годині ранку вони закружляють у кривавому танку війни...
 
Повільно вмикається світло. Юнаки та дівчата танцюють. З 'являється юнак з фотоапаратом. Всі підбігають до нього, стають для фотографування.
 
Фотограф: Увага! Увага! Знімаю!
Десятикласник: Історичний момент, запам'ятаймо 21 червня 1941 року, 1 школа Києва, наш 10-А.
Десятикласниця: Нас 35. Десятикласник: 17 дівчаток, 18 хлопців.
Десятикласниця: Через 5 років з нашого класу вийдуть 5 лікарів, 6 вчителів, 9 інженерів, 10 військових, 3 актори, 2 журналісти.

 
Знов лунає вальс. Раптом гасне світло, лунає голос Левітана «От советского информбюро...». На сцені дівчатка у випускних сукнях та хлопці у гімнастерках..

1 дівчинка: Ну, здрастуй, Війна... Навіщо ти нам потрібна?! Дай відповідь. В чому привабливість забирати з сімей ні в чому не винних людей. Що тобі це дає? Чи може ти так граєш? Заради втіхи віднімаєш? Гуркіт гармат, річки крові, гори мерців... коли це закінчиться? Невже ти думаєш, що неподоланна? Та ні! Адже після зустрічі з тобою бійці повертаються, вони тебе перемагають! Проти тебе можна знайти зброю — це безстрашність та воля до Перемоги. Ні — зрадництву! Ні — страху! Стій, Війна, тебе ніхто не любить, ти — ніхто! Йди і не повертайся! Прощавай! Йди на віки!

2 дівчинка: Війна, навіщо ти почалась? Скільки безневинних життів ти забрала! Скількох дітей ти залишила сиротами! Скількох людей скалічила! Ти забираєш юнаків, багато з яких ніколи не повернуться додому. їхні батьки назавжди залишаться без своїх, може єдиних, дітей. Їхні наречені, 9 дружини, будуть довіку чекати їх з фронтів. Навіщо ти несеш крамолу в міста і села, країни та континенти, навіщо залишаєш в пам'яті людській жахи, які будуть передаватися з покоління в покоління. Ти ніколи не знайдеш співчуття в очах тих, душі чиїх близьких ти забрала і віддала небу. Геть! І ніколи не приходь до нас!

 
3 дівчинка:                                                          Я про війну багато прочитала,
З глибоким сумом оглядала
Сторінки страшної історії Землі,
Що принесли у світ жахливий час війни.
Лилася кров, текли струмки печалі.
І небосхил був чорний від журби.
Йшла смерть за смертю...
Мати проводжала
На боротьбу своїх ріднесеньких синів.
Там сліз було немов дощу із неба.
Стогнала від жорстокості душа.
І суще затуманшося тінню, —
Бо Мати Божа сльози пролила.
Хоч лихоліття ті перетерпіли люди,
Та біль і досі души їх ятрить
І коли б тільки не герої мужні,
То зараз в мирі не змогли б ми жить!

 
Звучить музика. Дівчата йдуть зі сцени. Включається світло, на сцені кілька акторів у лахмітті.

 
Ведучий 1: Мільйони людей в усьому світі знають про звіряче обличчя фашизму з книг, документальних та художніх фільмів. Все менше залишається тих, хто пам'ятає злочини фашистів зі свого трагічного досвіду.
Ведучий 2: На окупованій території гітлерівці знущалися над мирним населенням та військовополоненими. Вони масово розстрілювали жителів міст і сіл, не жаліючи ні старих, ні малих, піддавали нелюдським тортурам полонених солдат та офіцерів, партизан, підпільників, тисячами примусово вивозили працездатних громадян на каторжні роботи до Німеччини. Ідеологи фашизму проповідували надуману расову теорію про вищість арійської раси — раси господарів, покликаних керувати іншими народами.
Ведучий 3: Техніка знищення населення окупованих країн була садистською, сягнула небачених розмірів. Гітлерівці вкрили Європу павутиною похмурих катівень, організували жахливі «фабрики смерті». Кров холоне в жилах при згадці про таки табори смерті як Дахау, Освенцим, Майданек, Бухенвальд, Заксенхаузен та подібні їм, в яких по-звірячому закатовано й знищено декілька мільйонів чоловік.

 
Звучить музика.... Фігури на сцені завмирають.
 
Голос:                                                                       —Хто ти, жінко з дитятком малим?
Для чого встаєш ти над містом німим?
Кого ти кличеш сама в ночі?
До кого звертаєшся, плачучи?
— Ні, не жива я —
То тінь моя.
Свого убивцю шукаю я!
Розтанув сніг на могилі сухій.
Заплакав син новороджений мій.
Бо він передчасно побачив світ.
В дорозі, де кров 'ю змила я слід.
В путі, по якій на смерть нас вели,
Де синові вперше крикнуть дали...
І, вбивши мене, закопали з ним,
З моїм немовлям,Із сином живим...
Я вмерти не можу в сирій землі,
Я бачу його рученята малі,
Як сильно пручався він тільцем слабким,
Як брили землі нависали над ним!


 
Хлопчик з нар: Для відбору німці ставили планку на висоті 120 сантиметрів. Всі діти, які могли пройти під цією планкою, відправлялися до крематорію. Знаючи про це, діти витягувалися як тільки могли, піднімали вгору голови, намагаючись потрапити до групи тих, кого залишають в живих...

Дівчинка з нар: «Березень, 12, Ліозно, 1943 рік. Дорогий, добрий татусю! Пишу я тобі листа з німецької неволі. Коли ти, татусю, будеш читати цього листа, мене в живих не буде. І моє прохання до тебе, батьку: покарай німецьких кровопивць. Це заповіт твоєї помираючої доні. Кілька слів про маму. Коли повернешся, маму не шукай — її розстріляли німці. Коли допитувалися про тебе, офіцер бив її нагайкою по обличчю. Мама не витерпіла і гордо сказала: «Ви не злякаєте мене побоями. Я впевнена, що чоловік повернеться назад і викине вас, підлих загарбників, звідси геть». І офіцер вистрелив мамі в обличчя... Татусю, мені сьогодні виповнилося 15 років, і якщо б зараз ти зустрів мене, то не впізнав би свою доню. Я стала дуже худенька, мої очі запали, коси мені постригли наголо, руки висохли, схожі на граблі. Коли я кашляю, з рота йде кров — мені відбили легені. ... Я рабиня німецького барона, працюю у німця Шарлена прачкою, перу білизну, мию підлогу. Працюю дуже багато, а їм два рази на день в кориті разом з свинями. Живу я в сараї де дрова, в кімнату мені заходити не можна. Два рази я втікала від господарів, але мене знаходив їхній двірник. Тоді сам барон зривав з мене сукню і бив ногами. Я втрачала свідомість. Потім на мене виливали відро води і кидали в підвал. Тільки смерть врятує мене від жорстоких побоїв. Не хочу більше мучитися рабинею у проклятих, жорстоких німців... тату, відомсти за маму і за мене. Прощавай, добрий татусю, йду помирати... Твоя доня»
Ведучий 1: Війна від Москви до Берліну — це 26 тисяч кілометрів і 27 мільйонів загиблих радянських людей. Це значить 10800 вбитих на кілометр, 22 людини на кожні 2 метри землі!
Ведучий 2: 27 мільйонів загиблих за 1418 днів. Це значить 19 тисяч вбитих щоденно, 800 людей на годину, 13 чоловік кожної хвилини! Вдумайтесь! Кожний шостий мешканець нашої країни загинув під час війни!
Ведучий 3: Травень сорок п'ятого був щедрим на тепло, буйно квітучий бузок, величні пахучі оберемки якого кидали солдатам, що поверталися в рідні краї з важких воєнних доріг. На них чекали! Чекали чоловіка, батька, коханого ... Але повернулися не всі — чорні хустини печалі ще довго покривали передчасно посивілі голови солдатських вдів. Скільки ж їх — молодих, вродливих, убитих горем — залишилося жити самотньо. Такої сумної статистики тоді не вів ніхто. Кажуть, що у війни не жіноче обличчя — у неї обличчя вдови.
Ведучий 1: Чим виміряти невимовний біль вдовиного серця, невичерпний смуток її очей, коли й донині пам'ятає, як у домівку прилетіла страшна звістка: «Ваш чоловік загинув смертю хоробрих». Відразу ж обірвалися всі надії. Чимало незгод випало на їхню долю. Тому на їх обличчях передчасно з'явилися глибокі зморшки, голови покрилися інеєм сивини.
Ведучий 2: Якби вітром зірвало чорні хустки з голів матерів та дружин, вони б закрили небо скорботними птахами... Біль і туга не мають національності, материнське горе висловлюється всіма мовами пронизливо і глибоко. За скорботу матерів, які, мов сиві журавки, виглядають загиблих синочків немає прощення війні.

 
Ведучий 3:                                                                            Ніхто не забутий,
                                                          На попіл ніхто не згорів...
Солдатські портрети
На вишитих крилах пливуть.
їдоки є пам 'ять людей
І живуть матері, доти й сини,
Що спіткнулись об кулі, живуть.


Учасники вечора виносять портрети солдат, з'являються журавлики.
Звучать дзвони.

 
Ведучий 1: Крізь дощі і сніги, крізь роки і лихоліття говорять з нами ті, хто не посміхнеться сьогодні, не зустріне цю весну. Вклонімось їм низько!
Ведучий 2: Оголошується хвилина мовчання на пам'ять про полеглих в ту страшну війну.

Хвилина мовчання.

Ведучий 3: Наш земний уклін усім, хто виніс роки окупації та пекло концтаборів, хто піднімав з руїн і відроджував Батьківщину.
Дорогі ветерани! Ваша мужність, життєва мудрість, ставлення до ратного і громадянського обов'язку — це високий приклад для наслідування. Наш обов'язок — бути гідними вашого життєвого подвигу, утверджуючи мир, злагоду та суспільну гармонію на українській землі.

 
Вручення квітів ветеранам.