Мій рідний край / Моє місто / Архітектура / Церква Успення Пречистої Діви Марії

Вітаємо вас на нашому сайті!
 
  Церква Успення Пречистої Діви Марії

      На Микулинецькому передмісті височіла церква Успення Пречистої Діви Марії, знана ще як Монастирська. Дерев'яний храм було збудовано до 1636 року. Саме цим роком датовано дописку на престольному Євангелії, переданому "церкві Успенія на передмісті Тернопільськім". При Успенській церкві був монастир отців василіян, та в 1744 році її передали світському священику.
      Згадку про храм знаходимо у "Зорі Галицькій за 1852 p.: "В Тернополі є тепер три церкви, а саме: Чесного Хреста на передмісті Львівськім над ставом, Хресто-Рождественська в самому місті, Монастирська, або Успенська на передмісті Микулинецькім". Там же — відомості про Львівське Євангеліє із написом, де згадується про третю козаччину, як гадає автор, про перебування козаків Б. Хмельницького у 1656 році на околицях Тернополя.
       У 1836-му дерев'яну церкву розібрали і на то му ж місці звели муровану. Це був один із кращих зразків церковної споруди стилю ампір. Церква мала три візантійські бані-куполи. На той час при ній налічувалось 2700 парафіян. Дзвіницю із тесаного каменю у романському стилі спорудили в 1837 році. В основі вона була чотирикутна, а вгорі переходила у восьмигранник і завершувалась оригінальним цибулястим куполом. 
      Вище дверей дзвіниці над карнизом були різьблені з каменю статуї в людський зріст: зліва — святого Петра, який тримає у руках Євангеліє та ключі, посередині — фігура Ісуса Христа з піднятою правою рукою (у лівій — земна куля), праворуч — постать святого Павла з відкритим Євангелієм та хрестом. На дзвіниці висів великий дванадцятитонний дзвін, знищений росіянами під час Першої світової війни. 
      До церкви, крім саду і невеличкого будинку, прилягав старовинний цвинтар з численними бароковими плитами. Тут були поховані знатні тернопільські міщани, воїни наполеонівської армії, священик Петро Білинський — автор монографії про Тернопіль та околиці, перший світський директор гімназії Євстахій Прокопчиць. З часу, коли у 1840 р. було закладено новий цвинтар на Микулинецькому пагорбі, поховання тут припинились. Правда, у 1941-му на старому цвинтарі поховали гімназиста Лева Пачовського, якого 2 липня, у день вступу німців до Тернополя, німецький солдат застрелив у церкві. Після війни тут була братська могила тих, хто поліг у боях за місто у березні-квітні 1944 року. Прах полеглих перенесено у братську могилу на Микулинецькому кладовищі під час зруйнування старого цвинтаря у 60-х роках і забудови цієї території. 
      У 1931 році митрополит Андрей Шептицький передав церкву отцям-редемптористам на чолі із протоігуменом Иосифом де Вохтом. Монахи редемптористи східного обряду прийшли із Бельгії. Славились вони місіонерством і просвітою серед молоді. За часів редемптористів настали справді золоті роки в історії Успенської церкви. Часті місії, реколекції приваблювали тисячі віруючих з усього міста та околиць. Особливо величавим був відпуст 28 серпня, у день Успення Пречистої Діви Марії. Ввечері напередодні його до Монастирської церкви вирушали пишні процесії із Середньої церкви та навколишніх сіл. Співали відомі церковні хори. Вся дорога від церкви Різдва до Успенської була заповнена людом, що з піснями повагом рухався вперед до святині. За отців редемптористів розпочалась перебудова Успенської церкви яку з ентузіазмом підтримували вірні. Так постала величава споруда з шістьма візантійськими банями і трьома окремими входами, до яких вели широкі сходи, котрі символізували хресну дорогу. Перебудовою церкви займались інженери Соневицькиі Фалендиш. Зміни торкнулись й інтер'єру: зроблено нові лавки, майже завершено іконостас, збиралися розпочинати розмальовування церкви.   
     У 1932 році, до ювілею чину, в північній частині цвинтаря, де стояла дерев'яна капличка, побудовано гарну муровану каплицю. Саме вона ставала центром уваги численних прочан, які прибували на відпуст. Тут відправлялись Богослужіння, що завершувалися Архиєрейськими Службами Божими, котрі відправляв хтось із галицьких єпископів. То було місце проповідей відомих проповідників. У 1935-му на відпуст приїздив єпископ Микола Чарнецький. Під час відпусту до святого Причастя приступали тисячі прочан. У день празника Успення перша Служба відправлялась вже о четвертій годині ранку. Потім відправлялися Святі Літургії при всіх трьох вівтарях і в капличці. 
     Після Великої Служби Божої відбувалось водосвяття під хрестом та благословення овочів. Під вечір — Вечірня в капличці. Після неї процесія відходила до парафіяльної Середньої церкви. А наступного дня ввечері — знову Вечірня і обхід навколо храму з чудотворною іконою Божої Матері. Урочисто святкували тут Великдень. Влаштовувався Божий гріб, який вартували юнаки з усієї замонастирської дільниці. На площі за церквою відбувались "гагілки" (гаївки). Відправи починались у Страсний Четвер і завершувались Великодною Утренею, яка не мала собі рівних. Окрасою був добрий хор під керівництвом диригента Стойка. Христове Воскресіння прославляли дзвони "Остап" та "Мар'ян", названі в честь їх фундаторів із відомої міщанської родини Острожинських.
    У довоєнний час у церкві ревно служили Богові українські та бельгійські монахи. У садку при церкві виднілись монастирські будівлі. Була тут і багата бібліотека. Монастир зруйнувала більшовицька влада. А книгозбірню розікрали.
      Довгі роки у Монастирській церкві зберігався старовинний образ Божої Матері, оправлений у срібні з позолотою ризи (копія славетної Ченстоховської ікони). Після знищення Монастирського храму зберігався він у церкві Різдва Христового (зліва від іконостасу). А тепер знову повернений на старе місце.
     Традиція Успенського відпусту існувала ще й у післявоєнні роки, коли святиню вже передали до Російської (Руської) православної церкви. У пам'яті автора цих рядків живе згадка про велелюдні празники Успення у Монастирській церкві. Юрми людей ще й у післявоєнні роки йшли пішки на відпуст, часто босоніж. Натомлені, вони зупинялися на загребельських лугах (де тепер готель "Галичина") перепочити, помити ноги і взутися. Очевидно, народна любов стала на перешкоді богоненависницькій більшовицькій владі. Спочатку атеїсти зруйнували каплицю і цвинтар, а 18 листопада 1962 року пролунав страшний вибух. Монастирську церкву знищили, мотивуючи тим, що вона розташована в подвір'ї новозбудованої СШ № 7, "а це, мовляв, негативно впливає на виховання учнів у дусі атеїзму".
      До речі, згідно з одним із рішень облвиконкому, приміщення церкви планувалося пристосувати для культурно-освітніх цілей. Але гірка чаша не оминула народну святиню, акт вандалізму відбувся, радянська влада вирішила знищити церкву і зробила це 17 листопада 1962 р.
     Після того, як церкву наполовину зруйнували, приходили якісь особи фотографувати для того, щоб продемонструвати, нібито храм був старий і в руйнівному стані. Тому й “необхідно” було його знищити. Нові спроби ліквідації храму розпочалися за місяць після цього. Через заборону УГКЦ і загрозу переслідувань на місці храму люди уже не збиралися, але празник у Тернополі святкували далі. 
       Храму не було 30 років - відновлювати його почали у 1991 р. Роботи проводили працівники ВАТ “Тернопільбуд”. Проект храму готували у державному проектному інституті “Тернопільдніпроцивільпромбуд”, архітектор Михайло Кічко, конструктор Ігор Грігель.
     Було задумано побудувати церкву на старих фундаментах. Це був просто схил. Його розкопали, знайшли старі фундаменти, зрозуміли, що неможливо садити на них сучасну споруду, тому спеціально виділили фрагмент старого фундаменту, зробили спеціальну раму, яка перерозподілила навантаження. 
      У червні 1992 р. встановили дві бані з південної сторони, а в серпні того ж року закінчили будівництво дзвіниці. Уже в жовтні робітники встановили центральну баню на церкві, а 11 листопада - хрести на банях. Внутрішні й зовнішні роботи в церкві завершили влітку 1993 р. Так Тернопіль знову отримав храм, празник якого став загальноміським святом.