Скарбничка методиста / Сценарії бібліотечних заходів / "Очима ти сказав мені люблю..." (літературно-музична композиція для учнів 10-11 класів з нагоди Дня Валентина)

Вітаємо вас на нашому сайті!
За матеріалами статті:
Сорока, І. І. "Очима ти сказав мені: люблю..." літ.-муз. композиція для учнів 10-11 класів / І. І. Сорока // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2014. - №12. - С. 2-5.

Мета:
створити атмосферу духовного спілкування учнів з літературою, з музикою; усвідомити й відчути велику силу чистого кохання, яке облагороджує душу в творах художньої літератури; сприяти вихованню в учнів почуття вірності, взаємоповаги, шляхетності у стосунках; розвивати художній смак, удосконалювати навички виразного декламування; формувати почуття людської гідності.

Обладнання: мультимедійна презентація, збірки віршів О. Пушкіна, С.Єсеніна, Е.Асадова, Л.Костенко, К.Ваншенкіна, Ф. Петрарки, В.Шекспіра.

Хід заходу

Вчитель.
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова, як сонце, сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
                          Ліна Костенко

Любов - це не просто почуття, а саме життя, Любов стоїть біля витоків життя, стверджує у людині лодське, вивищує нас над злом. Закохані люди не ста­ють, вони невтомно випромінюють любов і щирість душі. Сьогодні я пропоную вам звернутися до перлин світової інтимної лірики, послухати чудову музику, відкрити власні серця назустріч диву, яке подарував нам Бог, — диву кохання. Кохати дуже не просто. Страждаємо самі, завдаємо болю іншим, але знову і знову кохаємо. То що ж таке кохання? Мабуть, це найвища радість на землі, яку тільки може пізнати людина, це те, що кожен повинен берегти і цінувати, це те, що дає нам сили просто жити.
(Учень читає вірш Марка Львовського "Любовь — когда готов мечтать...")


Притча про кохання
Когда-то давным-давно на Земле был остров, на котором жили все духовные ценности. Но однажды они заметили, что остров начал уходить под воду. Все ценности сели на свои корабли и уплыли. На острове оста­вь лишь Любовь. Она ждала до последнего, но когда ждать уже стало нечего, она тоже захотела уплыть с ост­рова. Тогда она позвала Богатство и попросилась к нему на корабль, но Богатство ответило: «На моем корабле слишком много драгоценностей и золота, для тебя места нет!» Когда мимо проплывал корабль Грусти, она попросилась к ней, но та ей ответила: «Извини, Любовь, я настолько грустная, что мне надо всегда оставаться в одиночестве». Тогда Любовь увидела корабль Гордости, и попросила помощи её, но та сказала, что Любовь раз­рушит гармонию на ее корабле. Рядом проплывала Радость, но та была так занята весельем, что даже не услышала о призывах Любви. Тогда Любовь совсем отчаялась. Но вдруг она услышала голос: «Пойдем, Любовь, я возьму тебя с собой». Любовь обернулась и увидела старца. Он довез ее до суши, и, когда старец уплыл, Любовь спохватилась: ведь она забыла спросить его имя! Тогда бна обратилась к Познанию: «Скажи, Познание, кто спас меня? Кто был этот старец?» Познание посмотрело на Любовь: «Это было Время!» «Время? — переспросила Любовь. - Но почему оно спасло меня?» Познание еще раз взглянуло на Любовь, потом вдаль, куда уплыл старец: «Потому что только Время знает, насколько важна в жизни ... Любовь!»

Ведучий. Кохання... Про нього мріють, його чека­ють. А коли прийде це прекрасне почуття, тоді людина відчуває себе щасливою.

Ведуча. Кохання... Воно випромінює світло, окри­лює душу, надихає на творчість.

Ведучий. Інколи, самі того не відаючи, ми на бага­то що здатні. Найважче - це зробити перший крок. Бодай легенький крок, який приведе до великого від­криття. Людина не схожа на зоряне небо - вона не така багата, не схожа і на струмок - вона не така швидка, не схожа і на вітер - вона не така могутня. Але людина подібна до птаха - вона може літати. Потрібно тільки повірити в диво під назвою «кохання» — і за своєю спи­ною ви побачите два білих величезних крила.

Скажи, ты веришь мне?
Я верю!
Тогда дай руку! Полетим!
Нас ждет Вселенная за дверью!
Постой! Куда мы так спешим?
Так ты не хочешь быть со мною?
Хочу... но... я боюсь летать...
Все хорошо, ведь я с тобою!
А твои крылья — Дар Мечтать!
Мне страшно... обними покрепче...И никогда не отпускай...
Вдвоем лететь нам будет легче...

Навек с тобою, так и знай!
Скажи, ты любишь? ... Только честно! ...
Люблю ... и ... я хочу сказать ...
Сейчас, быть может, не уместно ...
Но ... я как ты ... боюсь летать ...
Но веру ты в меня вселяешь,
Что вместе — все нам по плечу!

И я люблю ... Теперь ты знаешь...
Смотри! Я ... кажется ... лечу.

Ведуча. Кохання, любов - це джерело натхнення, радості. Людина піднімається на небачені творчі висо­ти. Ось тоді народжуються найцінніші творчі шедеври. Кажуть, що кохання й талант приходять не до всіх. Кохати - не тільки насолоджуватись, упиватися своїм щастям; кохати - це віддавати тепло, ласку, добро най­дорожчій людині. Усі ми закохуємося, інколи розчаро­вуємося і знову кохаємо, бо світ тримається на любові.
(Звучать поезії О.Пушкіна «Я вас любил» і С.Єсеніна «Я спросил сегодня у менялы...)


Ведучий. Сонячний квітневий день, коли вперше зустрів свою кохану, Петрарка запам’ятав на все життя. Вони зустрілися 6 квітня 1327 року у Страсну п’ятницю у невеличкій церкві Святої Клари в передміс­ті Авіньйона. Він - молодий, але вже визнаний при папському дворі двадцятитрьохрічний поет, вона - заміжня жінка, білявка з дивовижними і добрими очима - здавалася втіленням жіночості і духовної чистоти. Захоплений нею, Петрарка напише:
Благословенні місяць, день і рік,
Пора, година, край, містина мила,
Коли краса її очей сп’янила
Мене, і став я бранцем їх повік.


Ведуча. Прекрасна жінка стала музою, мрією поета у вічності. І навіть тоді, коли роки і турботи покрили зморшками її красиве обличчя, Петрарка кохав свою Лауру. З роками він усе більше захоплю­вався її жіночістю й чарівністю. Вони зустрічалися на вулицях Авіньйона, у церквах на службі, і закоханий .Франческо, не в змозі відвести погляд від своєї музи, дивився на неї, поки Лаура не зникала, йдучи поряд зі своїм чоловіком. За всі роки зустрічей вони не переки­нулися жодним словом. Триста сонетів, присвячених Лаурі, — це гімн чистому почуттю.
(Учень читає сонет 132)


Вчитель. Леонардо да Вінчі. «Мона Ліза». Портрет багатої городянки. Вона дивиться на світ із цікавістю, спокійно і впевнено. Обличчя Мони Лізи вражає яко­юсь особливою привабливістю. У посмішці Джоконди, м’якій, душевній, є щось незвичайне, таємниче. Мабуть, тому, що вона любить цей чудовий світ. Оце майстерність! Минуло понад 500 років, а картина художника дивує світ. Одне слово, - шедевр.

Ведучий. XIV століття, італійське містечко Верона. Дві ворогуючі сім’ї - Монтеккі і Капулетті - люто ненави­дять одна одну, хоча давно вже забули причину своєї сварки. І ось у такому середовищі, насиченому злобою, де будь-яка дрібничка може стати іскрою для нового поєдинку, розпускається пишна квітка кохання, яка знехтувала багатолітньою родовою ворожнечею. Молодий Монтеккі і юна Капулетті забувають про сімей­ну непримиримість. Почуття, що заволоділо їхніми сер­цями, миттєво ламає стіну відчуження, яка розділяла їх.
(Інсценізація сцени на балконі трагедії Шекспіра «Ромео і Джульетта»)

Ведуча. Боляче і гірко, що так трагічно закінчилося життя закоханих. Лише після їх смерті ворогуючі сім’ї Монтеккі і Капулетті помирилися. Ми інколи забуває­мо, що у християнському прощенні - сенс життя.
(Учениця читає вірш М. Алігер «Ромео і Джульетта»)


Ведучий. Чи є на землі щось краще, ніж юність? Саме їй притаманні подив і любов, зачарування світом і політ на крилах мрії, жага жити і творити. Ця пора щас­лива і своєю зустріччю з першим коханням, коли кри­латою стає душа і коли ти здатен на все заради коханої людини. Бо суттю людського життя і є любов.
(Звучить пісня у виконанні Джо Дассена «Если б не было тебя»)


Вчитель. Любов... Закоханість... Що може бути приємніше за голос коханої людини? Що може бути довгожданіше за її слова? Зараз, щоб почути голос коханої чи коханого, нам досить набрати номер теле­фону. Як просто!.. А як же раніше? Як же закохані, котрі були розкидані долею на величезні відстані? Що зали­шалося робити їм? Раніше замість смс були листи, послання і записки, в яких таїлися найніжніші слова, найщиріші зізнання.
(Учениця читає вірш Е.Асадова «Одно письмо»)


Ведучий. До наших днів збереглися листи великих людей своїм коханим. Прочитавши їх, знову впевню­єшся, що кохання надає неземної сили, підносить до небес, але воно ж інколи й жорстоко розбиває наші надії та мрії.

Олександр Пушкін. «Сегодня годовщина того дня, когда я вас впервые увидел; этот день... в моей жизни... Чем больше я думаю, тем сильнее убеждаюсь что мое существование не может быть отдельно от вашего: я создан для того, чтобы любить вас и следовать за вами; все другие мои заботы - одно заблуждение и безумие. Вдали от вас меня неотступно преследует сожаление о счастье, которым я не ycпел насладиться. Рано или поздно мне, однако, придетса все бросить и пасть к вашим ногам. Прощайте, мой прелестный ангел. Целую кончики ваших крыльев, ка говорил Вольтер людям, которые не стоили вас ».
(Учень читає вірш О.Пушкіна «Я помню чудное мгновенье...»)

Шарль Бодлер. «Сударыня, возможно ли, что я не должен больше с вами встречаться? Это для меня очень значительный вопрос, так как дошло до того, что ваше отсутствие уже составляет для меня огромное лишение. Придите снова, — умоляю вас об этом на коленях. Вся вы — такая милая, такая прекрасная, обвеянная такою нежностью. Вы олицетворяете для меня жизнь и движете не столько вашими стремитель ными жестами и пылкостью вашей натуры, но больше всего вашими глазами, которые способны зажеч поэта на бессмертную любовь. Как выразить вам, до какой степени я люблю ваши глаза и как ценю вашу красоту? В ней заключены два противоречивые очарования, которые в вас, однако, не противоречат одн другому, — это очарование ребенка и очарование женщины. О! верьте мне, я говорю это от чистого сердца; вы — достойны обожания, и я люблю вас все душою. Какое-то благоговейное чувство привязало меня к вам навеки. Вопреки вашей воле, вы будете отныне моим талисманом, моей силой. Я люблю вас Мария, — это неоспоримо».

Ведучий. Кохання приходить раптово і несподіва­но, коли у шаленому галопі час зупиняється. Коли терези почуттів виходять із рівноваги й починають швидко коливатися в очікуванні незвіданого.
(Учениця читає вірш К.Ваншенкіна «Мальчишка»)


Ведуча. Кохання — джерело творчості й натхнення багатьох письменників, поетів, видатних людей.

Стендаль. «Мой ангел, после того, как я видел тебя три дня подряд, мне кажется, что я люблю тебя еще больше — если бы это только было возможно. Это оттого, что мы стали ближе — нас разделяли предрассудки, свойственные твоему кругу, но после этих трех дней каждый из нас, конечно, уже не вер­нется к своим предубеждениям, и мечтает только о любви и счастье.
Боже мой! Как я был счастлив вчера, в среду! Я отмечаю этот день, ибо Бог знает, когда я осмелюсь переслать тебе это письмо. Я пишу это per sfogarmi. Я так люблю тебя сегодня, я так принадлежу весь тебе, что мне необходимо писать. Если мы проведем вмес­те неделю и если наши сердца будут пылать все такою же страстью, я думаю, что мы уже больше не расста­немся».


Оноре де Бальзак. «Моя любовь прекраснее, совершеннее всего того, что я сделал. Без этой полно­ты сердца я не написал бы и десятой части своих про­изведений, не было бы у меня такого стойкого муже­ства... Я дышу, думаю. Работаю только благодаря тебе и только ради тебя. Я счастлив верою в свою любовь. Чувствую, что буду любить тебя вечно. Каждый день нахожу в своем сердце чувство еще более сильное, чем накануне. С каждым днем ты сильнее наполняешь мое сердце».
(Звучить пісня «Ты меня на рассвете разбудишь» із рок-опери Ю.Рибчинського «Юнона і Авось»)


Графиня Ганська. «Які ніжні, які швидкоплинні ті хви­лини нашого життя, коли буяє все наше єство, коли роз­цвітає душа, вбираючи в себе чисту блакить неба, що, здається, сяє безсмертною молодістю. Серце відчуло, що його мовби заколисують десь високо, у найчистіших, найніжніших сферах солодкого самозабуття...»
(Звучить пісня «Моя любове» у виконанні Ольги Богомолець)


Ведучий. Насолоджуючись творами поетів і пись­менників різних часів, ми відчуваємо, наскільки різно­манітним буває це почуття. Для одного - це сором’яз­лива та боязлива перша любов, а для іншого - сильна пристрасть, що запалила серце. І слова кохання теж лунають по-різному... Це і крик, що звучить начебто на весь світ: «Я тебе кохаю...», це і м’який ніжний шепіт: «Люблю, люблю, люблю...»

Наполеон. «Не было дня, чтобы я не любил тебя. Я не выпиваю и чашки чая, чтобы не проклинать свою гордость и амбиции, которые вынуждают меня оста­ваться вдалеке от тебя, душа моя. В самом разгаре службы, стоя во главе армии или проверяя лагеря, я чувствую, что мое сердце занято только возлюбленной Жозефиной. Она лишает меня разума, заполняет собой мои мысли. Если я удаляюсь от тебя со скорос­тью течения Роны, это означает только то, что я, воз­можно, вскоре увижу тебя. Если я встаю среди ночи, чтобы сесть за работу, это потому, что так можно при­близить момент возвращения к тебе, любовь моя».

Вчитель. Любов... солодка, мов мед, і гірка, мов полин-трава. Серед ураганів життя і штормів долі можуть розійтися стежки, що тільки-но з’єдналися, навіки розімкнутися руки, що так і не встигли пере­плестися.
Ось так розійшлися долі відомого російського поета В.Маяковського і Тетяни Яковлєвої. В одному з листів до коханої поет писав: «Я все равно тебя когда- нибудь возьму, одну, или вдвоем с Парижем...»
(Учениця читає вірш А.Ривліна «Цветы от Маяковского».)


Ведуча. Любов, таємнича і загадкова, стояла і стоїть біля витоків тих миттєвостей, коли в душах люд­ських виникає щось незбагненно животворне, що викликає подив і захоплення, веде у світ краси та величі.

Байрон. «Я не хотів більше кохати і сподіватися, щоб мене хто покохав. Ти зруйнувала всі ці наміри. Я тепер увесь твій: я буду тим, ким ти забажаєш, — буду, можливо, щасливий твоєю любов’ю, але спокою мені вже не знати ніколи. Не треба було будити моє серце - адже досі моя любов була нещастям для тих, кого я кохав, і для -мене самого. І, хоч би який був кінець, я довічно буду цілковито твоїм. Цілую тебе тисячу і ще тисячу разів... Кохай мене - твого незмінно ніжного і вірного.»

Ведучий. Швидко плине час, століття за століття­ми, разом з ним змінюємося і ми. А що ж кохання? «Можливо, його вже не існує» — подумає хтось. І тоді хочеться крикнути: «Ні! Ні! Та ще раз ні! Любов жива і ніколи не^никне, поки існує життя».

Ведуча. Буває і нещасливе кохання, та не треба впа­дати у відчай. Любов жива. Вона у скрипці, у подиху вітру, у посмішці, у слові. Це дивне почуття дано нам Богом. Бережіть його, адже коли людина закохана, тоді вона сильна, тоді дарує й іншим радість, надію, любов. (Учениця читає вірш Е.Асадова «Подруги»)

Вчитель. Скільки б не минуло років, кохання, якщо . воно справжнє, не минає. Найпрекрасніші спогади завжди живуть у серцях закоханих.
(Інсценізація вірша В.Стуса «Минають роки»)


Ведучий. Американський поет Томас Мертон писав: «Мы созданы для любви. Пока мы одни, жизнь бессмысленна, смысл рождается, когда есть другой. Тайну своей жизни не откроешь, размышляя в одино­честве. Смысл жизни — тайна, и открывается она в любви, через того, кого мы любим».
(Учениця читає вірш Маргарити Рохіної «Два оди­ночества»)

Два одиночества под музыку Вивальди
Однажды встретились у старого метро.
Блестели лужицы на сереньком асфальте,
И дождик капал на спешащие авто...
Она — слегка немолодая с виду дама,
Усталый взгляд и чуть наброшенная шаль...
Он — мужичок, видать, не принц из Амстердама,
Небрежный ворот пиджака. В глазах — печаль...
Они спешили в никуда, но, по привычке,
Осенний ветер так протяжно дул в лицо...
Озябли руки у него. Промокли спички.
Все очень просто, как «колумбово яйцо»...
Разговорились ни о чем, без задней мысли,
Струилась музыка, мерцали фонари...
Словам они не придавали много смысла,
Вдвоем гуляя по аллеям до зари...
А осень тихо наблюдала за дуэтом,
Нещадно сбрасывая желтую листву..
Он оказался удивительным корнетом,
Она блондинкой — шаль скрывала красоту...
Два одиночества рассеялись туманом,
И растворилась в никуда его печаль,
Усталый взгляд ее казался лишь дурманом,
А руки нежно согревала ему шаль...
Два одиночества нашли-таки друг друга!
И состоялся замечательный дуэт...
Не позволяйте, дорогие, в час недуга
Сказать себе, что в этом мире счастья нет!


Вчитель. Кохання... У кожного воно своє, різне. Кожен вірш, кожна пісня про кохання - це немов фраг­мент із життя поета. Тому, гортаючи рядки поезій, ми відчуваємо і розуміємо всім серцем те, що пережили самі автори.

Ведуча. Ми мріємо про справжнє кохання. Неодмінно чисте, як кришталь, і ніжне, як пелюстки троянд, світле, як промінь сонця, й безкінечне, як небо. Прикладом такого кохання є Ромео і Джульетта, ^чиє кохання було варте життя; Наташа Ростова й Андрій Волконський, яким була дана тільки хвилина справ­жнього щастя; Скарлетт і Ретт Батлер, які все життя провели в пошуках один одного; Майстер і Маргарита, чиє кохання не знало меж.

Ведучий. Вона йшла з жовтими квітами й зустріла Його. Він просто подивився їй в очі з такою ніжністю, що Маргарита посміхнулася від щастя. Ось так би й стояти поряд, рука в руці, йти стежками життя пліч-о-пліч. Чи це не прекрасно зустрічати разом народження дня й проводжати його в тихий сон, дивитися в очі місяцю й сміятися разом із зірками?
(Фрагмент із фільму «Майстер і Маргарита»)



Ведуча. Вони знайшли одне одного й покохали. Це не лише найпрекрасніше почуття у світі! Це велика відповідальність за обранця твого серця. Той, хто любить, мусить розділити долю того, кого любить. Це вміння радіти його успіхам і переживати за поразки, посміхатися в скрутну хвилину й виправляти помилки. Це вічна взаємодопомога й підтримка, складний іспит у нашому житті. І вже не дві долі, що раніше розходи­лись у світі, а лише одна - спільна.

Міні-диспут:
  • Кохання для мене - це...
  • Кохання - це почуття швидкоплинне чи залишає сліду душі?
  • Чи вірите ви у кохання з першого погляду?
  • У справжній жінці мене захоплює...
  • Справжній чоловік - це..
Вчитель. «Сонечко моє заповітне, світло моє нескінченне.... Моє життя, коли тебе немає зі мною, сіреньке і нудне, без тебе немає мене. Я так люблю і жалію тебе, кохана, що твій біль - мій біль, твої сльози мої сльози, твоя радість - моя радість. Мені нескін­ченно дорога кожна твоя клітина, все, з чого ти, - живе в мені...
Моє серце б’ється лише для тебе. Іншої радості мені немає, як дарувати радість тобі, бачити, як щасливо сяють сині озера твоїх очей. У мене так багато слів-пер- лів для тебе, слів-квітів, мені хочеться засипати тебе, зацілувати, щоб ти вічно жила в моїх піснях, щоб люди брали приклад з нашої любові, а не з наших помилок».
Ці рядки писав не юнак, а вже відомий поет В.Сосюра, якому виповнилось 66 років, а його дружині Марії Гаврилівні - 54 роки, на тридцять третьому році спільного життя.
(Учениця читає вірш І. Самаріної-Лабіринт «Молодость и зрелость сели на скамейку...»)

Молодость и зрелость сели на скамейку...
Молодость сказала: «Ты, как я, сумей-ка...»
Зрелость отвечала: «Красота не вечна,
Научись делиться красотой сердечной...»

Молодость, с насмешкой: «Что в тебе такого?
Дом, семья, работа... Скучные оковы...»
Зрелость улыбалась, будто младшей дочке:
«Без оков семейных люди - одиночки...»

Молодость твердила: «Всё во мне прекрасно,
Молода, свободна, и красива, ясно?»
Зрелость отвечала: «Я тебя мудрее,
И с тобой, малышка, спорить не посмею...

Повзрослев, узнаешь, счастье не в свободе,
Не в ночных гуляньях, не в парижской моде...»
Молодость смеялась: «Глупости всё это,
Раз не в этом счастье, значит, счастья нету».

Зрелость отвечала: «Нет, оно бывает,
Если жить с любимым небо позволяет,
Если смех детишек слышится из дома...
Ты ещё со счастьем, крошка, не знакома...»

Молодость спросила: «Если правда это,
Что ж ночами плачешь и о чём секреты?»
«Я ночами плачу...», — зрелость говорила:
«Потому что раньше это не ценила...»


Вчитель. Тому любіть і цінуйте тих, хто поруч з вами, цінуйте кожну мить, кожен день, проведений із мрією, на яку так довго чекали! Можливо, це найбіль­ший дарунок долі. І будьте щасливі.