Для дітей / Маленьким краєзнавцям / Щедрий вечір, Меланки, Старий Новий рік

Вітаємо вас на нашому сайті!
 
    
     Стародавні легенди свідчать, що окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька, яку всі називали Миланкою, бо вона була така мила й чарівна.
    Одного разу коли князь-Місяць був на полюванні, лютий змій викрав із срібного терема Миланку й запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Безпальчик-Васильчик і з нею одружився. Ось чому на Щедрий Вечір ще святкують Василя, у жертву приносять свиню, яка вважається місячною твариною, а Васильчик став покровителем цих тварин.
   На відміну від Святого вечора під час Щедрої вечері накривають багатий стіл, де переважають м'ясні страви. Вдруге протягом зимових Святок готують кутю. Як і на Святвечір, кутю також ставили на покуть, куди було покладене кубельце з сіна. Власне, у нього й ставили горщик із кутею, прикривши хлібом та дрібком солі. По закінченні свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. Поруч ставили солом'яного «дідуха». Від Різдва «дідух» стояв на покуті протягом тижня. Опівночі, напередодні Василя, його виносили з хати. У цей час душі предків начебто залишають родину і прямують до свого останнього пристановища. Одну частину «дідуха» спалювали, сповіщаючи цим про народження нового року. З іншої—робили перевесла, якими обв'язували садові дерева, щоб наступного літа рясно вродили.
    Крім куті, господині пекли млинці із салом, пироги, готували вареники з сиром, щоб обдаровувати щедрувальників та посівальників.
   З вечора до півночі щедрувальники обходили оселі. Парубки в цей час водили «Меланку», тобто перевдягненого в жіноче вбрання жартівника. «Меланка» сама не ходила, у неї був свій супровід: «орач» із чепігами від плуга, «сівач» із сівнею через плечі, «дід» із гарапником, «ведмідь», «коза», «журавель», «циган» з «циганкою», «чорт». Ватага ходила по селу із жартами й сміхом. «Циганка» чіплялася до перехожих із ворожінням, «циган» коні міняв, «ведмідь» танцював, «коза» грала на скрипці, «журавель» — найвищий парубок — бив у бубон. Дозвіл щедрувати парубки запитували піснею під вікном. Прихід ряджених був доброю ознакою, тому їх зазвичай радо запрошували в оселю. В хаті спочатку виконувались величальні щедрівки для кожного члена сім'ї, потім співали пісень про Маланку. Водили «Меланку» й дівчата. Вибирали найкращу дівчину й одягали «нареченою» — вінок, стрічки, багато намиста. Друга дівчина вбиралася за молодого, що звався Василем. Усі дівчата були дружками. Дівчата з «Василем та Мелан кою» до хати не заходили — щедрували під вікном. Господарі віддячували щедрувальникам, іноді давали гроші — «Меланці на вінок». Опівночі, за народним повір'ям, «Меланка» мала одружитися з «Василем». Цьому святому церква відвела перший день нового року. Тож шлюб Меланки і Василя символізував перший його крок, упевнений і веселий.
Хоч дівчата й самі з «Меланкою» ходили, і парубочу «Меланку» частували вечерею, утім, знаходили час поворожити. Зазвичай вони збиралися в хаті самотньої жінки. Приготування до ворож-вечора починалися заздалегідь. Ще 7грудня, у день великомучениці Катерини, до схід сонця йшла кожна дівчина в садок і зрізувала гілочку вишні, ставила її у воду й чекала свята Меланки. Якщо до Меланки вишня зацвіте — добрий знак, бо й доля дівоча цвістиме. Засохне гілочка без цвіту — погана ознака.
    
    На Меланку до схід сонця йшли дівчата до криниці, щоб набрати «непочатої» води. У роті приносили воду до тієї хати, де ввечері збиралися ворожити, вчиняли на ній тісто та випікали балабушки, які повинні були визначити їхню долю..
   14 січня на Старий Новий рік, або Василя господарі прокидаються рано, до схід сонця, прибирають солому з долівки, підмітають в хаті. Від Святого вечора до Василя підлогу ніхто не підмітав, щоб не вимести і не винести щастя та долі з хати.
Старого Нового року з нетерпінням чекають хлопчики, адже цього дня їм випадає добра нагода заробити гостинці і гроші. З самого ранку, ще вдосвіта, набравши в кишені або рукавички зерна, вони вирушають до сусідів і родичів посівати. Найчастіше посівають пшеницею, можна посівати житом, ячменем, вівсом.

Дитячі розваги

Коза злюща

Варіант 1
    
    Це дуже корисна гра, вона розвиває як фізичні, так і художні (акторські) здібності дитини. В неї грають дівчатка.
    Найспритнішу з-поміж себе дівчата обирають «козою», підводять до стіни, а самі сідають оддалік і глузують із неї: мекають по-козячому, передражнюють: «Коза-коза, бе-е!» «Коза» сердиться, тупає ногами, погрожує:

Я коза ярая,
Півбока драная,
Півбока луплена,
За три копи куплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету.
Тут тобі й смерть!
Ме-е!
Поміж «козою» і гравцями відбувається така розмова:
— Коза-коза, де ти була?
— Траву їла.
— Чого сюди прийшла?
— Відпочити.
  Вислухавши ці слова, дівчата розбігаються, а «коза» ганяється за ними і намагається когось спіймати. Спіймана дівчина стає «козою  й собі починає ловити інших.

Варіант 2
     Користуючись лічилкою, визначають, хто буде «козою»:
Раз, два, три, чотири,
Козі дзвоника вчепили.
Коза бігає, кричить,
Просить дзвоник відчепить!
    Як це з'ясують, то відводять «козу» на заздалегідь визначене місце. Самі ж віддалік порозсідаються і починають насміхатися: «Коза, коза, ме!»
    Вона сердиться, тупає ногами, показує, що всіх рогами переколе, її питають:
— Коза, коза — ме!
— Де була?
— Коней стерегла.
— І де коні?
— В ліс пішли.
— Де той ліс?
— Черви виточили.
— І де черви?
— Вони в гору пішли.
— І де гора?
— Бики витоптали.
— Де бики?
— У воду пішли.
— Де вода?
— Гуси випили.
— Де гуси?
— В очерети пішли.
— Де очерети?
— Діти виламали.
— І де діти?
— А розбіглися! Ме-е-е...
     За останнім словом «коза» кидається ловити тих, хто її піддражнював. А вони — навтіки.
Кого піймає, той її й заступить.

Ваша мамка дика (У кози)
Хто буде «козою» — визначають за лічилкою:


Іде коза брикає,
Бородою хитає.
А борідка хитається,
За будяки чіпляється,
Копитами цок-цок-цок!
Вибігає і цапок.
Не коліться, будяки,
Бо потопчуть вас цапки.
Туп!
На кого випадає «туп», той виходить. А хто залишається — «коза» «Вовка» визначають за лічилкою:
Оду-ду, оду-ду,
Сидів голуб на дубу,
Прилетіла синиця,
Голуба сестриця,
Ударила по носу,
Полетіла по лісу.
— Що вовк робить?
— Листа пише,
Дитину колише.
Щітка, робітка,
Ножиці, клаць!
     «Вовк» шукає, де заховатися, щоб потім вискочити із засідки та наробити шкоди. А «коза» всіх, хто біля неї, застерігає:
— Діти, вовк за кущами! Ідіть до хати й нікуди не виходьте. «Коза» тягне, підштовхує всіх до гурту, повчає:
— Сидіть, дітки, вдома, а я піду в ліс по дрова. Вам каші наварю, молочка принесу.
    А «вовк» тільки й чекає, щоб «коза» відійшла. Відразу ж кидається до її дітей. Коли вона його помітить, то повернеться й прожене хижого. Так учинить раз чи двічі.
    А як уже піде, не угледівши вовка, то він і підступить до «козенят» - піддобрюючись, розпитує:
— Що ви, дітки, робите?
А вони навперебій відповідають:
— Граємося!
— Скачемо.
— Кашу їмо.
— А де ваша мамка?
— Пішла в ліс по дрова.
— Ваша мамка дика, з'їла гнилого індика.
    Скаже вовк таке недобре та й напуститься на «козенят», а ті — врозтіч. Котрого впіймає, той уже буде «вовком». Тут і «коза» повертається. Знов зганяє діток докупи. Зібравши, наказує:
— Сидіть, дітки, вдома, я по травичку піду, вам суничок назбираю.
    А «вовк» підкрадається до «козенят», як і перше. І тими самими словами їх задурює. Гра продовжується, поки кожен її учасник не побуде «вовком».